Тарілка виникла наче нізвідки, уповільнилася до нуля — і зникла з екрану, але оператор встиг зафіксувати її останній спалах на узбережжі Міссісіпі на відстані близько 30 кілометрів. Капітан крейсера отетерів. Те, що з’явилося на екрані, жодним чином не могло бути космічним кораблем, бо космічні кораблі не гальмують із перевантаженням 50g. Йому й на думку не спало, що для слимака всі оті 50g не значили абсолютно нічого. Він розвернув свого крейсера і спрямував його до місця посадки.
В своїй першій депеші капітан написав таке: «Західніше Пасс-Крисчен, штат Міссісіпі, приземлився космічний корабель». Друга депеша повідомляла: «Висаджую на берег десант для захоплення».
***
Якби я не перебував у той момент у Відділі, то, либонь, не потрапив би до оперативної групи. Але мій телефон заверещав так сильно, що від несподіванки я гепнувся головою об навчальну машину, за якою сидів, і стиха виматюкався. То був Старий.
— Мерщій до мене! Не барися!
То була та сама група, з якої ми починали кілька тижнів (чи років?) тому: Старий, Мері та я. Ми злетіли і помчали на південь із максимально дозволеною швидкістю, не звертаючи уваги на диспетчерські пункти і увімкнувши на транспондері поліцейський сигнал тривоги. Невдовзі Старий пояснив нам, куди ми прямуємо й чому.
Коли він нам все розповів, я спитав:
— А чому знову сімейна група? Там явно знадобиться чималенький тактичний підрозділ аеромобільних військ.
— Він там буде, — похмуро відповів Старий. А потім вишкірився своєю фірмовою лукавою посмішкою, яку я не бачив відтоді, як все це почалося: — А чому ти так турбуєшся? Родина Кавано не боїться нікого, так, Мері?
— Якщо ти знову хочеш гратися в «сестрички-братики», то краще пошукай когось іншого, — пирхнув я.
— Йдеться лише про те, що ти мусиш захищати її від псів та незнайомих чоловіків, — серйозно мовив Старий. — І це не жарт: від псів та незнайомих лихих чоловіків. Час відплати настав, синку.
Я хотів розпитати у нього більше, але він пішов у відсік оператора, закрив перегородку і схилився над приладом зв’язку. Я обернувся до Мері. Вона пригорнулася до мене й стиха зітхнула:
— Привіт, братику.
Я схопив її за руку:
— Щоб я більше не чув про «братика»! Інакше комусь перепаде на горіхи.
РОЗДІЛ 27
Нас мало не збили наші ж хлопці, тому ми взяли собі супровід у вигляді двох «чорних янголів», які хутко примчали до нас, а потім передали у розпорядження флагманського корабля, з якого маршал повітряних сил Рекстон керував операцією. Флагман взяв нас на борт за допомогою якірної петлі. Мені ще ніколи не доводилося бачити таке, тому я трохи перелякався.
Рекстон хотів відлупцювати нас і відіслати додому, оскільки суто технічно ми були людьми цивільними, але відлупцювати Старого — це велика проблема. Насамкінець нас відчепили, і я посадив нашу машину на прибережну дорогу, що тягнеться там вздовж затоки. Мушу сказати, що я страшенно перелякався, коли під час спуску ми потрапили під вогонь засобів ППО. Над нами і довкола нас гриміла битва, але навколо самої тарілки панувала дивовижна тиша.
Корабель прибульців похмуро бовванів над нами на відстані менше п’ятдесяти метрів. Його вигляд був так само переконливим у своїй грізній лиховісності, як бутафорська пластмасова конструкція з Айови — у своїй фальшивості. Корабель мав дископодібну форму і великі розміри. Він трохи схилився в наш бік, бо під час приземлення підім’яв під себе один із пишних старовинних особняків на високих палях, які тягнуться вздовж узбережжя. Будинок рухнув, але тарілка частково спиралася на його уламки, а частково — на товстелезний стовбур дерева, яке затіняло споруду.
Нахил тарілки давав змогу бачити її горішню поверхню і те, що, найпевніше, слугувало як повітряний шлюз, — то була металева півкуля з три метри завширшки, розташована по центру корабля, де мала би бути втулка, якщо уявити тарілку коліщам. Ця півкуля нависала перпендикулярно по відношенню до корпуса. На чому вона трималася, я не побачив, але припустив, що на якомусь центральному валу або поршні; вона скидалася на сферичний клапан.
Було неважко помітити, чому пілоти тарілки не закрили той клапан і не вшилися геть: повітряний шлюз був пошкоджений — закритися йому заважала «черепашка», тобто один із тих плавучих танків-амфібій, які або чатують на дні гавані, або виповзають на пляж, становлячи собою частину десантного підрозділу, базованого на крейсері «Фултон».
Дозвольте розказати вам те, про що я дізнався згодом: тим танчиком командував тоді прапорщик Гілберт Колхаун із Ноксвілла, з яким були механік-водій II класу Флоренс Березовський і стрілок Букер Т. В. Джонсон. Звісно, всі вони загинули ще до нашого прибуття.