Коли я приземлив авто на дорогу, його швидко оточив взвод морських піхотинців під командою рожевощокого хлопця, якому явно хотілося когось встрелити, бодай кого-небудь. Побачивши Мері, він дещо вгамувався, але все одно не дозволив нам наближатися до тарілки, аж поки ми не зв’язалися з командиром тактичної групи, який у свою чергу запросив дозвіл у капітана «Фултона». Незабаром ми отримали відповідь — мабуть, тому що запит пішов далі до Рекстона, а може, і до Вашингтона.
Чекаючи на дозвіл, я спостерігав за битвою і, з того що я бачив, дуже зрадів, що мені не довелося брати в ній участь, — було вже багато поранених і вбитих. Неподалік нашого авто лежав геть голий труп чоловіка — то був хлопець років чотирнадцяти. Він і досі стискав у руках гранатомет, а на його спині виднівся знак, залишений паразитом, хоча самого паразита ніде не було видно. Може, він кудись відповз і лежав, здихаючи, а може, якось спромігся перебратися на особину, яка заколола хлопця штиком.
Мері відійшла по шосе на захід із волохатим молодим офіцером ВМС, а я став оглядати труп. Думка про те, що ще живий слимак може повзати десь поруч, стривожила мене, і я поквапився до Мері.
— Повертайся в машину, — сказав я.
— Мені хотілося зробити хоча б кілька пострілів, — відповіла вона з очима, палаючими ентузіазмом, і знову уставилася на Захід.
— Вона тут у безпеці, — відізвався молодий офіцер. — Ми стримуємо їхній натиск на протилежному кінці шосе.
Я проігнорував його.
— Слухай-но, ти, мале кровожерливе бісеня! — відрізав я. — Негайно сідай у машину, інакше я тобі всі кості переламаю, чуєш?
— Слухаюсь, Семе, — відповіла вона і виконала наказ.
Я поглянув на молодика.
— А ти що видивляєшся? — напустився я на нього, бажаючи зірвати хоч на комусь свою злість.
Довкола смерділо слимаками, і чекання, що затягнулося, змушувало мене нервувати.
— Те, що треба, — відказав офіцер, оглядаючи мене з ніг до голови. — В наших краях із жінками так не розмовляють.
— Тоді чому ж ти не повернешся до своїх країв? — спитав я і пішов собі, сторожко озираючись. Старого ніде не було видно, і це мені не сподобалося.
***
Швидка, що приїхала із західного напряму, різко загальмувала біля мене.
— Дорогу на Паскагулу вже відкрили? — гукнув водій.
Ріка Паскагула, яка протікала майже за п’ятдесят кілометрів східніше від місця приземлення тарілки, розташовувалась приблизно в бурштиновій зоні, а однойменне містечко лежало східніше її гирла і, принаймні номінально, перебувало в зеленій зоні, тоді як близько ста п’ятнадцяти кілометрів західніше від нас на цьому ж самому шосе розкинувся Новий Орлеан, де була найбільша концентрація слимаків південніше Сент-Луїса. Ворог наступав на нас із Нового Орлеана, а наша найближча база — в Мобілі.
— Не знаю, не чув, — відповів я.
Водій задумливо погриз кінчик пальця:
— Сюди мені вже вдалося проскочити, може, поталанить безпечно проскочити й назад.
Турбіни швидкої завищали — і вона хутко зникла за поворотом. А я продовжив виглядати Старого.
Хоча битва на землі вже віддалилася від місця приземлення тарілки, битва в повітрі тривала й досі навкруги і угорі. Я спостерігав за хвостами конденсату в небі, намагаючись вирахувати, хто є хто, і як відрізнити наших від чужих, як раптом неподалік приземлився великий транспортний корабель, ревонувши механізмами реверсної тяги, і вивергнув із себе взвод десантників. З такої відстані не було видно — сидять у них на спинах слимаки чи ні. Принаймні транспорт прибув зі сходу, але це, ясна річ, нічого не доводило.
Я помітив Старого, який розмовляв із командиром десантної групи. Я підійшов до них і втрутився в розмову.
— Треба вшиватися звідси, шефе. Бо цю місцину слід було вгатити атомною бомбою ще десять хвилин тому.
Замість Старого мені відповів командир:
— Розслабся, — спокійно сказав він. — Концентрація ворога є недостатньою для атомної бомби, навіть іграшкової.
Розгнівавшись, я хотів спитати його, звідки йому відомо про недостатню концентрацію слимаків, але тут мене перервав Старий:
— Він має рацію, синку. — Батько взяв мене під руку та повів до машини. — Так, його правда, але з абсолютно іншої причини.
— Ти про що?
— Ми ж не бомбували міста, які захопили слимаки? От і вони також не хочуть бомбувати цю місцевість — допоки їхня тарілка ціла. Вони не хочуть її пошкодити, вони прагнуть забрати її назад цілісінькою. А тепер повертайся до Мері і пильнуй псів та чужих чоловіків — пам’ятаєш?