Старий переповз через маленьке тільце, закриваючи його собою, тому я не зміг встрелити слимака, навіть коли б захотів. Мері, завжди така вправна з пістолетом, не витягнула його, а натомість зіщулилася, притиснувшись до мене і дихаючи короткими різкими схлипами. Старий зупинився і спитав спокійним голосом:
— Ідеш, Мері?
Вона перевели подих і перелякано кинула:
— Вертаймося назад! Тікаймо звідси геть!
— Вона має рацію, — сказав я. — Тут трьом людям нічого не зробити. Це — робота для команди дослідників зі спеціальним обладнанням.
— Це неодмінно треба зробити, Мері, — наполіг шеф, не звертаючи на мене уваги. — І ти це чудово знаєш. І це мусиш зробити саме ти.
— А чому саме вона? — сердито спитав я.
Старий знову мене проігнорував.
— Ну як, Мері?
Десь у глибинах душі вона віднайшла психологічні резерви. Її дихання стало нормальним, риси обличчя пом’якшились, і Мері переповзла через труп ельфа з граціозністю і невимушеністю королеви, яка йде на ешафот. Я поповз позаду, досі вовтузячись із пістолетом і намагаючись не торкатися трупика.
Нарешті ми опинилися у великій камері. Можливо, то був пункт керування, бо в тій камері було багато маленьких мертвих ельфів, хоча я так і не побачив того, що нагадувало б мені прилади або якусь машинерію.
Внутрішня поверхня камери була порожниста і освітлена лампами, значно яскравішими за червонувате освітлення, а її простір прикрашали якісь звивини, так само позбавлені сенсу (для мене), як і звивини мозку. Мене знову стривожила думка — тепер я знаю, вона була абсолютно хибна, — що корабель сам по собі був живим організмом.
Старий вперто продовжував повзти вперед, допоки не опинився в ще одній трубі, яка жевріла червоним. Її звивинами ми дісталися ділянки, де труба розширилася до трьох із гаком метрів, і «стеля» була достатньо високою, щоб можна було рухатися майже навстоячки. Але нашу увагу привернуло не це: ми побачили, що стіни втратили свій матовий відтінок.
Обабіч нас, за прозорими перегородками, кишіли тисячі й тисячі слимаків; вони плавали, зависали і звивалися в якійсь рідині, котра, ймовірно, підтримувала їхню життєдіяльність. Кожен резервуар мав внутрішнє розсіяне освітлення, і я мав змогу бачити всю оту пульсуючу масу наскрізь — мені захотілося кричати.
Я й досі тримав у руці пістолет. Старий простягнув руку й закрив долонею ствол.
— Не спокушайся, — застеріг він мене. — Ти ж не хочеш, щоб вся ця мерзота вихлюпнулася на нас? Вони все одно нікуди від нас не втечуть.
Мері спостерігала за слимаками якось аж надто спокійно. Тепер, в ретроспективі, я сумніваюся, що вона була повністю свідома того, що відбувалося. Я поглянув на неї, потім знову на стіни гігантського акваріума і з притиском сказав:
— Тікаймо звідси геть, поки ще можна, а потім розбомбимо цю тарілку до бісової матері!
— Ні, — спокійно відказав Старий. — Там є іще дещо. Ходімо.
Труба знову звузилася, потім збільшилася знову, і ми опинилися в камері, дещо меншій за ту, де були слимаки. Знову там виявився акваріум із прозорими стінами, і знову в ньому щось плавало.
Мені довелося придивитися кілька разів, перш ніж я повністю второпав, що то було, і повірив власним очам.
Якраз під стінкою плавало долілиць тіло якогось чоловіка, «людського», земного чоловіка віком від сорока до п’ятдесяти років. Він був сивий і майже лисий. Руки він тримав притиснутими до грудей, коліна — підібганими, наче він спав собі спокійно в ліжку — або в материнській утробі.
Я дивився на нього, і в голові моїй виникали жахливі думки. Він був там не один; за ним виднілося багато людей — чоловіків та жінок, старих та молодих, але цього я зміг роздивитися найкраще, і тому він привернув мою увагу. Я не сумнівався, що він мертвий, інша думка мені й у голову не приходила, але потім я побачив, як ворушаться його губи, — і пожалкував, що він не мертвий.
***
Мері тинялася цією камерою наче п’яна, втім, радше не п’яна, а якась заклопотана й ошелешена. Вона ходила від однієї прозорої стіни до іншої, пильно вдивляючись у залюднену напівтемну глибину. Старий дивився тільки на неї.
— Ну що скажеш, Мері? — лагідно спитав він.
— Я не можу їх знайти! — відповіла вона з відчаєм у голосі, наче маленька дівчинка. І швидко відбігла від однієї стіни до іншої.
Старий міцно вхопив її за руку і зупинив.
— Ти не там їх шукаєш, — твердо мовив він. — Повернися туди, де вони є. Пам’ятаєш?
Мері зупинилася і відчайдушно зойкнула:
— Не можу згадати!
— Мусиш згадати... негайно. Це те, що ти можеш для них зробити. Мусиш повернутися туди, де вони є, і віднайти їх.