Мері заплющила очі й заплакала. Потім задихнулася й закашлялася. Я проштовхнувся поміж ними й сказав:
— Облиш! Що ти від неї хочеш?
Старий вхопив мене вільною рукою й відштовхнув геть.
— Стривай, синку, — прошепотів він зі злістю в голосі, — не заважай. Відійди.
— Але ж.
— Ні! — Він відпустив Мері й відвів мене у прохід. — Будь тут. І якщо ти кохаєш свою дружину й ненавидиш титанців, то не втручайся. Я не завдам їй шкоди — обіцяю.
— Що ти збираєшся робити?
Але Старий уже пішов від мене. Я ж залишився стояти, не бажаючи, щоб це тривало далі, але й не пориваючись втручатися в те, чого я не розумів.
Мері повільно опустилася й присіла навпочіпки, як мала дитина, затуливши руками обличчя. Старий підійшов до неї, схилився й торкнув за плече.
— Пригадай, — почув я його голос. — Пригадай той момент, коли все це почалося.
Я ледь розчув її відповідь:
— Ні... ні.
— Скільки років тобі було? Коли тебе знайшли, тобі було сім чи вісім. Це було до того?
— Так, до того, — схлипнула Мері й розпласталася на підлозі. — Мамо, мамо!
— Що каже твоя мама? — лагідно спитав Старий.
— Вона не каже нічого. Просто якось химерно дивиться на мене. У неї на спині щось є. Мені страшно! Я боюся!
Я підвівся й поквапився до них, пригинаючись, аби не вдаритися головою об низьку стелю. Не відводячи погляду від Мері, Старий махнув мені рукою, мовляв, стій і не рипайся.
— Відійди, — кинув він. — Далеко відійди.
Ці слова адресувалися мені, і я підкорився. Але підкорилася й Мері, відійшовши далеко в минуле.
— Прилетів корабель, — прошепотіла вона. — Великий блискучий корабель.
Старий щось спитав у неї, і вона відповіла, але я не розчув. Цього разу я тримався на відстані і намагався не заважати. Мені було видно, що Старий не завдавав Мері фізичної шкоди, і, попри мої плутані і збуджені емоції, я відчував, що відбувається щось важливе, щось настільки важливе, що воно поглинало всю увагу Старого в самісінькому лігві ворога.
Він продовжував говорити до Мері, говорити заспокійливо й водночас наполегливо. Мері вгамувалася і немовби впала в летаргію, але мені було чути, що вона йому відповідала. Невдовзі вона заговорила монотонною логореєю людини, якій відлягло від серця. Старий лише зрідка підказував їй.
Раптом я почув, що позаду мене щось повзе. Я повернувся й вихопив пістолет, гадаючи, що нас заманили в пастку. То був молодий офіцер, якого ми залишили вартувати на вході, — я мало не застрелив його, але вчасно упізнав.
— Негайно виходьте! — сказав він стривоженим голосом.
Проштовхавшись повз мене у камеру, він повторив свою вимогу Старому. Той скривився з виразом страшенного роздратування.
— Замовкни й не заважай, — відказав він.
— Треба йти... терміново, — напосідав молодик. — Командир каже, щоб ви виходили негайно. Ми відступаємо. Командир каже, що нам доведеться підірвати тарілку будь-якої миті. Якщо ми не встигнемо з неї вибратися, то буде «бабах!» — і кінець.
— Гаразд, — неквапливо погодився Старий. — Зараз ідемо. Виповзай і передай командиру, нехай зачекає, поки ми не виберемося звідси; я роздобув надзвичайно важливу інформацію. Синку, йди-но сюди й допоможи мені з Мері.
— Добре, добре, сер! — погодився молодик. — Але все одно покваптеся!
Я підібрав Мері і поніс її туди, де труба звужувалася; схоже, вона була майже непритомна. Я поклав її на долівку.
— Нам доведеться тягнути її, — мовив Старий. — Можливо, вона не скоро вийде з цього стану. Дай я покладу її тобі на спину. І повзи.
Не звертаючи на нього уваги, я потормосив її:
— Мері! — скрикнув я. — Мері, ти мене чуєш?
Вона розплющила очі:
— Що, Семе?
— Люба, нам треба тікати звідси, негайно! Ти можеш повзти?
— Так, Семе, — відповіла вона й знову заплющила очі.
Я знову її потормосив:
— Мері!
— Що, мій любий? Що трапилося? Я така зморена...
— Послухай, Мері, тобі треба звідси виповзати. Інакше слимаки на нас нападуть — розумієш?
— Гаразд, мій любий.
Цього разу її очі не заплющилися, але вони не виражали абсолютно нічого. Вони були порожніми. Я скерував її в трубу, а сам поповз за нею. Щоразу, коли вона зупинялася або сповільнялася, я ляскав її по ногах. Коли ми опинилися в першій камері зі слимаками, я підняв Мері й поніс на руках, а потім проніс її через пункт керування, чи що то було. Коли ми опинилися там, де трубу частково блокував мертвий ельф, вона зупинилася, і я, звиваючись, проповз повз неї й заштовхав труп у відгалуження труби. Цього разу я вже не сумнівався, що слимак, який там валявся, був мертвий; він так смердів, що мене мало не вирвало. А потім мені знову довелося підганяти Мері, ляскаючи її то по сідницях, то по ногах.