Після, здавалося, нескінченного кошмару ми, з онімілими ногами, насамкінець добралися до виходу. Молодий офіцер допоміг нам: він тягнув Мері згори, а ми зі Старим штовхали знизу. Потім я пропустив Старого поперед себе, вистрибнув сам і забрав Мері у молодика. Надворі вже сутеніло.
Ми пройшли назад повз розчавлений будинок, обходячи зарості, а звідти подалися до узбережної дороги. Нашого авто ніде не було видно; але це не мало значення, бо нас швиденько заштовхали до «болотяного танку». Нам довелося поквапитися, бо битва вже гуркотіла майже поряд. Командир танку натиснув на кнопки, і «черепашка» повільно сповзла похилою греблею у воду. П’ятнадцять хвилин по тому ми вже були на борту крейсера «Фултон».
А за годину ми вже висадилися на базі Мобіл. Ми зі Старим встигли підкріпитися кавою й бутербродами в кают-компанії крейсера, а тим часом санітарки приводили Мері до ладу в жіночому відділенні. Невдовзі вона приєдналася до нас і мала цілком пристойний вигляд.
— Ти як, Мері? З тобою все добре? — спитав я.
— Звісно, добре, любий, — усміхнулася вона. — Чом би й ні?
Маленький командирський корабель у супроводі прикриття забрав нас із бази. Я думав, що ми прямуємо до себе у Відділ або, найімовірніше, до Вашингтона. Я не став питати, а Старий був не в гуморі розмовляти; мені було досить того, що я тримав Мері за руку, відчуваючи величезне полегшення.
Пілот загнав корабель до ангару на схилі гори, виконавши карколомний маневр, який цивільні кораблі виконати неспроможні: знизився на повній швидкості, залетів до печери й вмить зупинився. Якось так.
— Де ми? — спитав я.
Старий, не відповівши, вийшов. Ми з Мері поквапилися слідом. Ангар виявився маленьким — там ледь вистачало місця для парковки близько дюжини кораблів; він мав гальмівну платформу і одну пускову катапульту. В ньому стояло ще двоє кораблів, окрім нашого. Нас зустріли вартові й провели до дверей, викарбуваних у природній скелі. Пройшовши всередину, ми опинилися в передпокої.
Металічний голос, що почувся невідомо звідки, наказав нам зняти ту примарну одежу, яку ми на собі мали. До наготи я вже встиг звикнути, але розлучатися з пістолетом і телефоном мені не хотілося.
Ми пройшли далі всередину, де нас зустрів молодий чоловік, чиїм єдиним предметом одягу була наручна пов’язка з трьома шевронами й схрещеними ретортами. Він доправив нас до дівчини, вдягненої ще «скромніше», бо на її наручній пов’язці було не три шеврони, а два. Побачивши Мері, вони відреагували кожен по-своєму — у відповідності до своєї статі. Капрал був явно радий передати нас капітану, яка нас прийняла.
— Ми отримали ваше повідомлення, — сказала капітан. — Доктор Стілтон вже чекає на вас.
— Дякую, мадам, — відповів Старий. — Чим швидше, тим краще. Нам куди?
— Хвилинку, — сказала вона і, підійшовши до Мері, обмацала її волосся. — Мусимо все перевірити, — додала вона вибачливим тоном.
Якщо капітан і знала про фальшивість значної частини волосся Мері, то все одно промовчала, а Мері й оком не зморгнула.
— Все в нормі, — засвідчила вона. — Ходімо. — Її власне волосся було по-чоловічому коротко підстрижене чіткими сивими хвильками.
— Гаразд, — мовив Старий. — Стривай, синку, далі тобі не можна.
— Чому це? — спитав я.
— Тому що ти мало не зіпсував першу спробу, — стисло пояснив він. — А тепер стули писок і мовчи.
— Офіцерська їдальня прямо по коридору й ліворуч. Можете почекати там, — порадила капітан.
Так я й зробив. Дорогою до їдальні я проминув двері, скромно прикрашені великими червоними черепами зі схрещеними кістьми, під якими виднівся напис:
Увага! За цими дверима — живі паразити
Нижче трохи меншими літерами йшлося:
Вхід дозволено тільки кваліфікованому персоналу — користуйтеся процедурою «А»
Ага, мені явно не туди.
Офіцерська їдальня виявилася звичайною кімнатою відпочинку, де розсиджувалися четверо чоловіків і дві жінки. Мій прихід явно нікого не зацікавив, тож я знайшов вільне крісло і всівся, міркуючи: «Чи треба бути великим цабе, щоб у цій забігайлівці мені запропонували принести випивку?». Через деякий час до мене приєднався говірливий чоловік із відзнаками полковника на ланцюжку, що висів у нього на шиї; там же висіла медаль Святого Христофора і посвідчення особи, схоже на собачий жетон.
— Новачок? — поцікавився він.
Я кивнув.
— Цивільний експерт? — не відставав чоловік.
— Мабуть, ні, — відказав я. — Я — польовий оперативник.