— Що?
— Який останній крок робить кандидат перед тим, як йому видадуть у нашому Відділі посвідчення агента?
— Особиста співбесіда з тобою.
— А от і ні!
— А, згадав: трансаналіз. — Про гіпнотичний аналіз я забув із тої простої причини, що «піддослідний» ніколи про нього не пам’ятає, — він перебуває десь там, в іншому місці, куди людина відлітає, коли спить. — Ти хочеш сказати, що вже мав тоді ці дані на Мері? Але ж це зовсім не здогадка.
— І знову мимо. Так, певна інформація у мене була, але дуже маленька, бо захисні реакції Мері є дуже сильними. І навіть ця незначна інформація на той час вже встигла вивітритися з моєї свідомої пам’яті. Але я знав, що Мері як агент годиться саме для цієї роботи. Пізніше я прокрутив запис її інтерв’ю під гіпнозом і зрозумів, що її підсвідомість може видати набагато більше. Ми намагалися дістатися до цього масиву даних, але не змогли. Але я дізнався, що підсвідомість Мері містить значно більше інформації.
Я замислився:
— Отже, ти анітрохи не сумнівався в необхідності роздобути ту інформацію і тому цілком свідомо прирік Мері на страждання?
— Я мусив це зробити. Вибач.
— Добре, добре. — Я знову на мить замислився. — Слухай-но, а що було в моєму гіпнотичному аналізі?
— Це недоречне запитання.
— Іди в сраку.
— Я не сказав би, навіть якби міг. Бо ніколи не прослуховував твого гіпнотичного аналізу, синку.
— Як це?
— Я дав завдання своєму заступнику прослухати його, а потім спитав, чи є в ньому щось таке, що я мав би знати. Заступник сказав, що ні, тож я й не став його слухати сам.
— Отакої! Що ж, спасибі.
Старий у відповідь тільки буркнув, і я відчув до нього теплоту, яку вже досить довго не відчував. Ми з батьком частенько дивуємо один одного.
РОЗДІЛ 29
Слимаки померли від чогось, чим вони заразилися на Венері. Це те, що ми знали, або гадали, що знали. Але нам не судилося швидко отримати ще один шанс роздобути безпосередню інформацію, бо поки ми зі Старим розмовляли, прийшло повідомлення, що Рекстон все ж таки віддав наказ розбомбити тарілку під Пасс-Крисчен, аби вона знову не потрапила до рук титанців. Схоже, Старий зберігав надію дістатися до отих полонених людських істот в акваріумі тарілки, щоб спробувати вдихнути в них життя й розпитати їх.
Тож цей шанс було втрачено. І тепер відповіді на запитання можна було роздобути лише від Мері. Припускаючи, що якась конкретна венеріанська інфекція виявилася фатальною для слимаків, але не для людей (бо Мері вдалося вижити й пережити паразитів), залишалося одне: випробувати всі типи інфекцій і визначити, яка з них виявилася смертельною. Чорт забирай, як же це геніально: перебрати кожну піщину на широкому узбережжі та швидко виявити, яка з них має квадратну форму!
Проблема трохи спрощувалася тією обставиною, що потреби визначати, які венеріанські хвороби є смертельними для землян, не було. Річ у тім, що список суто венеріанських хвороб, фатальних для землян, є навдивовижу коротким, а список не фатальних, але дратівливих і неприємних є надзвичайно довгим — з точки зору мікроба з Венери, ми, напевне, є для нього аж надто незвичним харчем, не відповідним його смакам. Втім, сумніваюся, що венеріанський мікроб має якусь точку зору, хоча шановний доктор Макільвейн думає інакше.
Проблема ускладнювалася тим, що типи суто венеріанських захворювань, представлених живими мікробними культурами на Землі, були вкрай обмежені кількісно, тобто шуканої піщинки могло не бути на узбережжі взагалі. Ясна річ, таку ваду можна було легко усунути: варто було лише кілька сотень років попрацювати над дослідженням далекої планети.
А тим часом у повітрі війнуло холодом — програма «Сонячна засмага» не могла тривати безкінечно.
***
Довелося повертатися туди, де крилася сподівана відповідь: до мозку Мері. Мені це не подобалося, але я нічого не міг вдіяти. Схоже, вона не здогадувалася, чому її знову й знову просили пройти сеанс гіпнозу, а може, здогадувалася, але не казала. Вона начебто зберігала зовнішній спокій, але внутрішня напруга все одно проявлялася — синцями під очима й іншими подібними симптомами. Насамкінець я пішов до Старого і сказав, що це має припинитися.
— Тобі краще знати, синку, — спокійно відповів Старий.
— Звісно, що краще! Якщо ви й досі не спромоглися витягнути з неї те, що вам потрібно, то вам вже ніколи не вдасться цього зробити.
— А чи маєш ти уявлення, скільки часу треба витратити на дослідження всіх спогадів у свідомості людини, навіть якщо йдеться про якийсь конкретний період? Це займає стільки ж часу, скільки тривав сам період. Те, що нам потрібно — якщо воно взагалі там є, — може мати неоднозначний характер.