— Гаразд, Сем, — погодилася вона.
Я звернувся до Старого:
— Я оповіщу Відділ, куди надсилати призначені нам повідомлення.
І рушив до дверей. Мері рушила слідом.
—Зроби мені послугу, зачекай хвилину, — сказав Старий.
Я зупинився, а шеф звернувся до Джибсі:
— Полковнику, вийдімо зі мною за двері. Хотів би з вами поговорити тет-а-тет.
Полковник поглянув на мене так, наче я мав постати перед воєнним трибуналом, та все ж таки вийшов. Всі стали чекати. Мері присіла, але я залишився стояти. Молодші чини усе ще стовбичили з дерев’яними обличчями, підполковник здавався стурбованим, а дівчина-сержант, схоже, от-от збиралася вибухнути сміхом. Стілтон був єдиний, хто залишався спокійним, принаймні зовні. Він видобув якісь папери з кошику «Вхідні документи» і мовчки почав із ними працювати.
Хвилин п’ятнадцять по тому увійшов сержант:
— Докторе Стілтон, командир наказав продовжувати.
— Дуже добре, сержанте, — відповів Стілтон і, поглянувши на мене, додав: — Ходімо до операційної.
— Не треба поспішати, — зупинив я його. — Хто всі ці позаштатні? Як бути з ними? — спитав я, вказуючи на підполковника.
— Це — доктор Гейзельхерст, він провів два роки на Венері.
— Гаразд, він залишається.
Спіймавши погляд усміхненої дівчини-сержанта, я спитав:
— А ти що тут поробляєш, подруго?
— Я? Я тут типу супроводжувач.
— Обов’язки супроводжувача я перебираю на себе. А тепер, докторе, можете самі вибрати тих людей, які вам насправді потрібні для роботи.
— Слухаю, сер.
Виявилося, що для роботи йому був потрібен лише підполковник Гейзельхерст. У мене склалося враження, що Стілтон був би радий позбутися гальорки. Ми увійшли до операційної — Мері, я та двоє фахівців.
Операційна кімната містила кушетку психіатра, оточену півколом стільців. Угорі ненав’язливо нависав писок тривимірної телекамери; мікрофон, гадаю, був схований у кушетці. Мері підійшла до кушетки й присіла, доктор Стілтон витягнув інжектор.
— Спробуємо розпочати там, де зупинилися минулого разу, місіс Найвенс.
— Хвилиночку, — втрутився я. — Ви маєте записи попередніх сеансів?
— Аякже.
— Тоді спершу прокрутімо їх. Я хочу бути в курсі.
Стілтон завагався, а потім відповів:
— Як скажете. Місіс Найвенс, ви тим часом можете перечекати в моєму кабінеті. Втім, це займе доволі багато часу — може, я викличу вас пізніше?
Але я перебував у зовсім іншому гуморі: сутичка зі Старим і полковником Джибсі переповнила мене адреналіном.
— Спершу дізнаймося, чи сама вона хоче піти.
Стілтон здивовано підняв брови:
— Ви просто не розумієте, що пропонуєте. Ці записи можуть завдати вашій дружині емоційної шкоди й навіть спричинити нервовий зрив.
— Така терапія буде вельми сумнівною, молодий чоловіче, — вставив Гейзельхерст свої п’ять копійок.
— Це — не терапія, і ви добре це знаєте, — відказав я. — Якби ви займалися терапією, то використали б технологію ейдетичної пам’яті, а не наркотики.
—Ми не маємо для цього часу, — стурбовано мовив Стілтон. — Для швидкого отримання результатів доводиться користатися грубими методами. Я не впевнений, що зможу надати вашій дружині дозвіл переглядати записи.
— Я з вами згоден, докторе, — знову втрутився Гейзельхерст.
— Чорт забирай! — вибухнув я. — Ніхто не просив вас щось дозволяти, і ви не маєте повноважень щось дозволяти у цій справі. Ці записи були витягнути прямісінько з голови моєї дружини, і тому належать їй. Мені набридло, що ви корчите із себе богів. Мені це не подобається — як у людях, так і в слимаках. Моя дружина сама вирішуватиме, чи хоче вона продивлятися ці записи і чи хоче вона дозволити це комусь іншому. От її й питайте.
— Місіс Найвенс, ви бажаєте переглянути записи? — спитав Стілтон.
— Так, докторе, — відповіла Мері, — мені б дуже хотілося їх передивитися.
— Аякже, без питань, — отетеріло мовив Стілтон. — Ви хочете переглянути їх сама? — спитав він, зиркнувши на мене.
— Ми переглянемо їх разом із моїм чоловіком. Ви з доктором Гейзельхерстом можете залишитися, якщо бажаєте.
Тож вони й залишилися. Невдовзі принесли цілий стос котушок, кожна з яких була позначена відповідними датами. Проглянути їх усі зайняло би багато годин, тому я відсунув ті котушки, які стосувалися життя Мері після 1991 року. На мою думку, вони жодним чином не стосувалися поточної проблеми, і Мері, за бажання, могла би переглянути їх пізніше.
Ми розпочали з її дитинства та юності. Кожен запис починався з того, що Мері задихалася, стогнала й пручалася — так завжди поводяться люди, яких заштовхують до конкретної колії пам’яті, якою вони не хочуть рухатися. Потім з’являлося відтворення подій — як голосом Мері, так і голосами інших людей. Найбільше мене вразило обличчя Мері в акваріумі. Збільшення було таким потужним, що стереозображення її обличчя практично лежало у нас на колінах і можна було відстежувати кожну зміну його виразу.