Спершу то було обличчя маленької дівчинки — так, його риси були такими ж, що й риси її дорослого обличчя, але тепер я знав, що саме такою була моя кохана в дитинстві. Це вселило в мене надію, що невдовзі й у нас буде маленька дівчинка.
Потім її обличчя змінилося, коли на перший план вийшли інші дійові особи її пам’яті. То було як дивитися виступ неймовірно талановитого майстра естрадних монологів, котрий самотужки грає кілька ролей одночасно.
Мері сприймала все це з видимим спокоєм, але її рука поволі вкралася в мою. Коли ми дійшли до тої жахливої частини, коли її батьки перетворилися на слимачих рабів, вона стиснула мої пальці так сильно, що вони б тріснули, якби були тендітніші. Але вона втримала себе в руках.
Я не став переглядати котушки, позначені як «Період перебування в підвішеному живому стані». Їх виявилося навдивовижу багато, і, як на мене, пам’ять людини, яка перебувала в такому стані, навряд чи містила щось цікаве. Як би там не було насправді, але я вважав, що ми все одно нічого не дізнаємося зі спогадів того періоду про причини загибелі слимаків, тому я відсунув ті котушки убік і перейшов до групи, яка стосувалася реанімації Мері та її порятунку з боліт.
З відеоряду було ясно одне: щойно її оживили, як на неї напав паразит і полонив її. Бездушний вираз обличчя Мері відображав бездушність самого слимака, який не завдавав собі клопоту з маскарадом. У телетрансляціях із червоної зони такі вирази траплялися дуже часто. Відсутність фактажу в спогадах Мері за той період підтверджувала цей висновок.
Потім ми раптово побачили маленьку дівчинку, вже не одержиму слимаком, дівчинку хворобливу й перелякану. Її відтворені думки справляли враження якихось марень, але нарешті почувся гучний і чіткий голос: «Щоб я здох у неділю! Поглянь, Пітере, це ж маленька дівчинка!». Другий голос спитав: «Жива?». На що перший відповів: «Та хтозна».
Решта тої плівки перенесла нас до Кайзервілля та одужання Мері; в ній було багато нових голосів та спогадів, але невдовзі запис скінчився.
— Пропоную продивитися ще одну плівку за той самий період, — сказав доктор Стілтон, виймаючи котушку з проєктора. — Вона трохи відрізняється від першої, а цей період є ключовим для розгадки проблеми, яка перед нами постала.
— А чому, докторе? — поцікавилася Мері.
— Ви можете не дивитися її, якщо не хочете, але на дослідженні саме цього періоду ми зосередили наші зусилля. Із ваших спогадів ми прагнемо вибудувати картину того, що сталося з паразитами на Венері, і чому вони всі повиздихали. Зокрема, якщо ми дізнаємося, від чого здох ваш володар-титанець ще до того, як вас знайшли, — що вбило його, але не вбило вас, — то ми, нарешті, зможемо отримати необхідну нам зброю.
— А хіба ви не знаєте, що це за зброя? — здивовано спитала Мері.
— Ще не знаємо, але невдовзі дізнаємося. Людська пам’ять — це навдивовижу місткий масив спогадів, але часто цим не можна скористатися.
— Але ж я можу дати вам відповідь просто зараз, я лише думала, що ви знаєте. Це — так звана дев’ятиденна лихоманка.
— Що?! — Гейзельхерста аж підкинуло на стільці, наче його голкою вштрикнули.
— Що почули. Хіба ж це не було видно з мого обличчя? Воно мало всі характерні ознаки, я маю на увазі так звану маску. Я бачила цю лихоманку кілька разів; мені доводилося доглядати хворих у Кайзервіллі, бо я сама перехворіла нею й тому мала до неї імунітет.
— Що скажете, докторе? — спитав Стілтон. — Вам доводилося бачити реальний випадок цього захворювання?
— Реальний випадок? Ні, не доводилося, бо на час другої експедиції на Венеру проти цієї лихоманки вже створили вакцину. Проте я дуже добре знаю її клінічні прояви.
— А чи не можете ви вказати на них, виходячи з наших записів?
— Розумієте, — обережно почав Гейзельхерст, — те, що ми бачили, збігається із симптомами дев’ятиденної лихоманки, але не повністю, не надто переконливо.
— Чому це непереконливо? — різко кинула Мері. — Я ж сказала вам, що це — дев’ятиденна лихоманка.
—Нам потрібно в цьому пересвідчитися, — сказав Стілтон вибачливим тоном.
— А що вам іще потрібно, аби пересвідчитися? Які ще тут можуть бути неясності? Мені сказали, що я хворіла на дев’ятиденну лихоманку, коли мене знайшли Піт і Фріско. Я доглядала за іншими хворими на неї пізніше, але більше ніколи не заразилася нею сама. Я пам’ятаю, який вигляд мали перед смертю їхні обличчя, — точнісінько такі, як і моє на ваших записах. Кожен, хто коли-небудь бачив хворого на цю лихоманку, ніколи не сплутає її з іншою хворобою. Яких іще доказів вам потрібно? Палаючих написів у небі?