— Так-так, неодмінно спрацює! — вигукнув Гейзельхерст і зібрався вже піти, але раптом зупинився. — Містере Найвенс, а ви не могли б... Я розумію, що, можливо, прошу забагато.
— Ви про що? Кажіть швидше, бо мені вже їсти хочеться.
Насправді ж я хотів якомога швидше зайнятися проблемою відправлення десанту до червоної зони.
— Чи не могли б ви дозволити саме мені оприлюднити в сьогоднішній ранковій доповіді той метод поширення хвороби, про який ми з вами щойно говорили? Так, це ви його відкрили, але генерал дав завдання мені, тож я мушу надати йому повний звіт.
Гейзельхерст мав такий багатостраждальний вигляд, що я мало не розсміявся.
— Та нема проблем, — відповів я. — Це ж ваша лабораторія і ваш відділ.
— Це так шляхетно з вашого боку. Я постараюся вам віддячити.
Він пішов, радісно усміхаючись, а я повернувся з такою самою радісною усмішкою. Мені вже починало подобатися, що всі вважають мене генієм.
Перед тим як відчинити двері до кабінки, я подумки прокрутив усі деталі великого парашутного десанту. І лише потім увійшов. Побачивши мене, Мері розплющила очі й одарила мене неземною усмішкою. Я простягнув руку й погладив її волосся.
— Доброго ранку, моя руденька, а ти знаєш, що твій чоловік — геній?
— Так.
— Не може бути! Ти мені ніколи цього не казала.
— А ти ж не питав.
***
Гейзельхерст справді віддав мені належне: спосіб боротьби зі слимаками він назвав під час наради «вектором Найвенса». Цілком природно, мене запросили прокоментувати доповідь, хоча батько, судячи з його погляду, хотів, аби я виступив першим.
— Я згоден із містером Гейзельхерстом, — почав я, — хоча це потребує експериментального підтвердження. Одначе він цілком правильно залишив відкритим для обговорення певні аспекти тактичного, а не медичного характеру. — (Свою вступну промову, включно з моментами, які викликали сумніви, я продумав до дрібниць протягом сніданку. Слава богу, що під час сніданку Мері не базікає, а наминає харчі!) — Хоча це правда, що увесь масив титанців можна інфікувати лише одним контактом, існує такий важливий, я сказав би, навіть вирішальний аспект — це синхронність дій. Мусимо розпочати поширення інфекції одночасно з багатьох точок. Якщо ми хочемо врятувати номінально сто відсотків населення червоної зони, то необхідно інфікувати слимаків максимально одночасно, щоб підрозділи рятувальників змогли зайти до червоної зони вже після того, як паразити втратять свою небезпечність, але до того, як носії наблизяться до точки, поза якою антитоксин вже не зможе їх врятувати. Ця проблема піддається математичному аналізу. («Семе, ну ти й нахаба, — сказав я собі. — Ти ж не зможеш сам виконати це завдання, хоч би й упріватимеш за комп’ютером протягом двадцяти років»). Тому її вирішення слід доручити вашому аналітичному відділу. Однак дозвольте мені стисло схарактеризувати основні фактори. Кількість векторів, тобто точок поширення інфекції, ми позначимо як Х, а число необхідних рятівників-десантників — як Y. Існуватиме нескінченно велике число одночасно застосованих варіантів виконання завдання, причому оптимальний варіант залежатиме від логістичних чинників. Зважаючи на вищезазначену необхідність строго математичного підходу (всі розрахунки я зробив на логарифмічній лінійці, але визнав за краще цього не казати) і основуючи мій підхід на своєму, на жаль, надто тісному знайомстві зі звичками паразитів, я підрахував, що...
Всі слухали мене, затамувавши подих. Якби присутні не були майже голими, то можна було б почути, як на підлогу впала шпилька, якби вона в когось була. Генерал перервав мене лише раз, коли я запропонував невелику розрахункову кількість точок Х.
— Містере Найвенс, запевняю вас, що ми зможемо забезпечити будь-яку кількість добровольців для поширення інфекції.
Я похитав головою:
— Залучати добровольців не можна, генерале.
— Розумію ваше заперечення. Треба дати хворобі час, щоб вона проникла в організм добровольця, але після того, як вона проникне, у нього може забракнути часу на усунення небезпеки. Проте, гадаю, цю проблему можна обійти — наприклад, імплантувати під шкіру желатинову капсулу з антитоксином або щось подібне. Я впевнений, що наш персонал впорається з цим завданням.
Я також у цьому не сумнівався, але не сказав, що моє реальне заперечення полягало в глибокій відразі до одної лише думки про нових потенційних бранців, яких уярмлять слимаки.
— Добровольців не можна використовувати в жодному разі, сер. Слимак неодмінно знатиме те, що знає його носій, і просто відмовиться від прямого спілкування. Та ще й попередить голосом своїх одноплемінників про небезпеку.