Не знаю, чи мав я рацію, але моє застереження прозвучало переконливо.
— Натомість, — продовжував я, — нам слід використовувати тварин: мавп, собак, тобто всіх тварин достатньо великих, щоб нести слимака, але нездатних до людської розмови. Причому використовувати в кількостях, достатніх, аби інфікувати всю групу так, щоб жоден слимак не встиг здогадатися, що захворів.
Потім я стисло виклав свої міркування щодо завершальної десантної операції під назвою «Милосердя».
— Згідно з розрахунками, перший десант — операція «Лихоманка» — має розпочатися, як тільки ми переконаємося, що маємо достатньо антитоксину для другого десанту. І менше ніж за тиждень на всьому нашому континенті не залишиться жодного живого слимака.
Ніхто не аплодував, але таке бажання відчувалося. Генерал перервав нараду й поквапився зателефонувати маршалу авіації Рекстону, а потім прислав до мене свого помічника запросити мене на обід. Я передав, що із задоволенням прийду за умови, що запрошення стосуватиметься й моєї дружини, інакше я не зможу відповісти згодою.
Батько чекав на мене в конференц-залі.
— Ну як я впорався? — спитав я його, намагаючись приховати хвилювання.
— Семе, ти їх просто зачарував, — відповів батько. — Маєш задатки політика. Треба буде мені домовитися, щоб тобі на ТБ виділили час для виступів. На кілька місяців, не менше.
Я намагався не показати, який радий я був. За увесь час своєї промови я жодного разу не схибив. І почувався тепер абсолютно новою людиною.
РОЗДІЛ 32
Шимпанзе Сатана з Національного зоопарку, колишній об’єкт мого співчуття, повністю виправдав своє прізвисько, щойно позбувшись свого слимака. Мій батько визвався добровольцем для перевірки теорії Найвенса-Гейзельхерста, але тут втрутився я, і коротеньку соломинку витягнув Сатана.
Батько створив із цього проблему: в його голову наверзлася дурна ідея, що йому належить хоча б раз потрапити в полон до слимака. Я пояснив йому, що ми не маємо часу для реалізації його химерних забаганок. Він надувся як сич, але я був невблаганний.
Я заборонив йому це не через синівську любов чи її неофрейдистську антитезу; просто я боявся компанії батько-слимак. Я не хотів, щоб він опинився на їхньому боці навіть тимчасово, навіть у лабораторних умовах. Бо хтозна, які коники зможе тоді викинути його хитрий і підступний розум! Не знаю, чи втік би він зі слимаком на спині, чи спробував би зруйнувати наші плани, але з моральної точки зору я був впевнений, що він спробує це зробити, якщо потрапить до лабет слимака.
Люди, яким ніколи не доводилося бувати під контролем титанців, навіть ті, хто бачили одержимих зі сторони, абсолютно нездатні зрозуміти, що носії слимаків налаштовані цілковито проти нас, хоча при цьому зберігають всі свої людські здібності. Тому ми не могли допустити, щоб Старий опинився з протилежного боку барикад, і я вжив увесь свій вплив, аби цього на сталося.
В результаті для експериментів ми використали людиноподібних мавп.
У нашому розпорядженні ми мали не лише мавп із Національного зоопарку, а й мавпячі спільноти з дюжини інших зоопарків та кількох цирків. Залучив Сатану до роботи не я — якби це залежало від мене, то я не став би чіпати бідолаху. Вираз тихого страждання на його обличчі стримав би мене від наруги.
Ін’єкцію дев’ятиденної лихоманки Сатані зробили в середу тринадцятого числа. В п’ятницю він вже був хворий. До його клітки запустили ще одного шимпанзе зі слимаком, і обидва слимаки відразу ж розпочали пряме спілкування, після якого другого шимпанзе видалили з клітки, де тримали Сатану.
В неділю сімнадцятого числа володар Сатани скорчився й відпав — мертвий. Сатані негайно вкололи антитоксин. Пізно увечері в понеділок помер і другий слимак, і його носієві також вкололи дозу антитоксину.
Станом на четвер Сатана вже видужав, хоча й трохи схуд, а другий шимпанзе на прізвисько лорд Фонтлерой впевнено одужував. На знак вдалого експерименту я пригостив Сатану бананом, а він віддячив мені тим, що відкусив перший суглоб мого лівого вказівного пальця, при чому часу на трансплантацію у мене не було. Це сталося не випадково: той шимпанзе справді мав мерзотну вдачу.
***
Але це дрібне ушкодження не вплинуло на мій піднесений настрій. Після того як мені забинтували палець, я пішов шукати Мері, бо мені хотілося повихвалятися. Мері я не знайшов, і насамкінець опинився в їдальні — хильнути з кимось святкову чарчину.
В їдальні було порожньо — всі, крім мене, були в лабораторіях, похапцем працюючи над підготовкою операцій «Лихоманка» та «Милосердя». За наказом Президента всі необхідні приготування здійснювалися лише в одній лабораторії у горах Грейт-Смокі-Маунтінс. У ній було близько двохсот людиноподібних мавп для поширення інфекції, там же «куховарили» антитоксини та культури збудників; у підземному спортзалі розмістили коней, необхідних для отримання сироватки крові.