Безумовно, мільйон із гаком військових, призначених для десантування на стадії проведення операції «Милосердя», там розміститися не могли: їм не належало знати нічого до того моменту, коли до висадки залишиться кілька годин, — саме тоді їм мали видати пістолет і два пояси зі шприцами з індивідуальними дозами антитоксинів. Ті, кому ні разу не доводилося стрибати з парашутом, жодного попереднього навчання не проходили. У разі необхідності, вистрибнути з літака їм мав допомогти сержант потужним копняком під сраку. Були вжиті всі можливі заходи, які передбачали тримати приготування в таємниці, — єдина, на мою думку, можливість провалу операції полягала в тім, що титанці могли якимось чином заздалегідь дізнатися про наші плани (чого, як ми тепер знаємо, не сталося) через якого-небудь ренегата або в якийсь інший спосіб. Дуже багато хороших планів провалилися свого часу через те, що якийсь ідіот розповів про них своїй дружині або коханці в ліжку.
Якби ми не спромоглися втримати все в секреті, то наші мавпи-вектори ніколи б не змогли забезпечити пряме спілкування слимаків — їх би відстрілювали на місці на територіях, контрольованих слимаками. Але, хильнувши першу чарчину, я заспокоївся, щасливо впевнений у тому, що витоку секретів не буде. Річ у тім, що наша лабораторія мала отримувати лише вхідну інформацію, аж до дня висадки десанту, а вся вихідна інформація зазнавала жорсткої цензури — полковник Келлі не здавався дурнем.
Що ж до витоку ззовні, то шанси на це були мінімальними. Минулого тижня генерал, батько, полковник Джибсі та я власною персоною їздили до Білого дому, де зустрічалися з Президентом і маршалом Рекстоном. Я заздалегідь переконав татка, що найкращий спосіб зберегти таємницю — це ні з ким нею не ділитися. Тож він влаштував театральну демонстрацію войовничості й роздратування і в кінцевому підсумку добився чого хотів: про операцію не повідомили навіть міністра Мартінеса. Якщо Президенту й Рекстону вдасться не бурмотіти уві сні протягом ще одного тижня, то інших можливостей провалу операції я не бачив.
Проте тиждень — це досить довго, і червона зона й далі розширювалася. Контратака, яку влаштували слимаки під Пасс-Крисчен, була не останньою. Ворог продовжував наступати і вже контролював узбережжя затоки поза Пенсаколою, і з’являлися ознаки, що на цьому він не зупиниться. Схоже, слимакам вже набрид наш спротив, і вони могли вдатися до атомного бомбування контрольованих нами міст, махнувши рукою на тамтешніх потенційних носіїв. Якщо це припущення виявиться правильним, то нам буде непереливки: екран радара сповістить про небезпеку, але не зможе відвернути цілеспрямованої й рішучої атаки.
Але мені не хотілося цим непокоїтись. Залишався ще один тиждень...
***
До їдальні, де, окрім мене, нікого не було, зазирнув полковник Келлі. Він підійшов і сів поруч.
— Може, хильнемо по чарчині, що скажеш? — запропонував я. — У мене святковий настрій.
Він оглянув своє волохате черево і зазначив:
— Гадаю, зайвий кухоль пива мені не завадить.
— Тоді беріть два. Або чотири — ні, дюжину!
Я замовив пиво й розповів йому про успішні експерименти з мавпами.
Келлі кивнув:
— Так, я вже чув. На перший погляд, непогано.
— Кажете, непогано?! Полковнику, ми за крок до успіху. Через тиждень битву буде виграно.
— Ну то й що?
— Та ну вас, облиште, — відповів я, роздратований його манерою. — Мине небагато часу, і ви, нарешті, зможете знову вдягнути свій звичний одяг і повернутися до нормального життя. Чи ви не вірите, що наші плани здійсняться?
— Авжеж, я вірю, що наші плани здійсняться.
— Тоді чому ж ви ниєте?
Замість прямої відповіді Келлі сказав:
— Містере Найвенс, як ви гадаєте: чоловіку з моїм черевом приємно походжати на людях без одежі?
— Та, мабуть, ні. Проте особисто мені це вже починає подобатися. Може, мені й не захочеться повертатися до попереднього стану — нагота економить час і забезпечує комфорт.
— Можете не турбуватися щодо повернення до попереднього стану. Ці зміни стануть перманентними.
— Що? Я вас не розумію. Ви сказали, що наші плани здійсняться, а тепер пророкуєте, що режим «Сонячна засмага» триватиме вічно.