— Трохи схоже на ніч виборів, еге ж, шефе? — спитав Мартінес.
— Саме трохи, — скептично погодився Президент. — От тільки в ніч виборів ми ніколи не отримуємо результати підрахунку голосів із Мексики.
У штаті Чіуауа спалахнуло кілька зелених лампочок.
— Ти диви — і справді! Що ж, доведеться після закінчення війни розв’язувати деякі дипломатичні проблеми, чи не так?
Президент не відповів, тож Мартінес, на моє превелике задоволення, заткнувся. Президент неначе говорив сам із собою. Відчувши на собі мій погляд, він посміхнувся й голосно продекламував відомий жартівливий віршик:
Великих бліх кусають менші блохи, А менших — блішки вкрай малі.
І так до нескінченності ведеться На всій землі.
Я усміхнувся з ввічливості, хоча, як на мене, то за поточних обставин цей віршик вийшов вкрай недоречним. Президент відвів погляд і сказав:
— Хто бажає повечеряти? Вперше за кілька днів мені страшенно захотілося їсти.
Під вечір наступного дня мапа була більше зеленою, аніж червоною. Раніше Рекстон наказав встановити в конференц-залі два екрани з прямим підключенням до Нового Пентагона. На одному висвітлювався відсоток готовності до масштабного десантування, на другому — прогнозований час висадки десанту. Час від часу цифри на ньому змінювалися то на пізніший час, то на більш ранній. Але протягом останніх двох годин вони більш-менш стабільно трималися на позначці 17:43 східного поясного часу.
Нарешті Рекстон підвівся.
— Я зафіксую його на сімнадцятій сорок п’ять, — оголосив він. — Дозвольте йти, містере Президенте?
— Звісно ж.
Рекстон додав, повернувшись до нас із батьком:
— Якщо ви, Дон Кіхоти, поки не передумали, то зараз саме час вирушати.
Я підвівся:
— Мері, дочекайся мене.
— Де? — спитала вона.
Ми домовилися заздалегідь, хоча й не без скандалу, що вона зі мною не піде.
— Місіс Найвенс, пропоную вам залишатися тут, — втрутився в розмову Президент. — Зрештою, ви ж тепер член нашої сім’ї.
Із цими словами глава держави подарував нам свою фірмову сліпучу усмішку.
— Дякую, сер, — сказав я.
На обличчі полковника Джибсі з’явився отетерілий вираз.
Дві години по тому ми вже заходили на ціль, і десантні двері відчинилися. Ми з батьком були останніми в черзі після молодих хлопців, яким випала реальна важка робота. Мої руки спітніли, і я відчував страх, наче перед першим у житті виходом на сцену. Мене проймав жах, бо я ніколи не любив стрибати з парашутом.
РОЗДІЛ 34
З пістолетом у лівій руці та шприцом з антитоксином у правій я ходив від дверей до дверей у призначеному мені кварталі. То був старий район Джефферсон-Сіті — практично одні лише нетрі, які складалися з багатоквартирних будинків, споруджених п’ятдесят років тому. Я вже зробив кільканадцять уколів і мав зробити ще двадцять, а потім вирушити на нараду до місцевої Палати представників. Ця процедура вже почала мені набридати.
Я розумів, чому взяв безпосередню участь, і це була не просто звичайна цікавість — я на власні очі хотів подивитися, як ці тварюки здихають! Я хотів спостерігати за цим процесом, бачити їх здохлими, і ця моя ненависть перевершувала всі інші потреби. Але тепер, коли я вдосталь надивився, як паразити здихають, мені захотілося додому, захотілося вимитися в душі і більше ніколи про це не згадувати.
Робота була неважка, але монотонна й нудотна. Доти мені не довелося бачити жодного живого слимака, хоча здохлих траплялося дуже багато. Я знищив одного підозрілого пса, який начебто мав горб, але я не певен, бо вже стемніло. Ми розпочали операцію незадовго до заходу сонця, а тепер стояла майже суцільна темрява.
Найгіршим був сморід. Сказати, що він скидався на сморід немитого, завошивленого й хворого людського тіла, — це не сказати нічого.
Завершивши обробку кімнат у багатоквартирному будинку, я гукнув «Готово!» для звітності й вийшов на вулицю.
Вона була майже безлюдною, бо переважна частина мешканців стирчали вдома й хворіли на лихоманку. Єдиним винятком виявився якийсь чоловік, що з пустопорожнім виразом очей зиґзаґами наближався до мене.