— Гей! — гукнув я йому.
Чоловік зупинився.
— Ви — хворі, але я маю те, що допоможе вам одужати. Простягніть руку.
У відповідь незнайомець вдарив мене своєю кволою рукою. Я обережно підсмалив його пістолетом, і він упав долілиць. На його спині виднівся червоний висип, залишений слимаком. Не торкаючись ураженої ділянки, я віднайшов смугу відносно чистої й здорової шкіри над нирками, вштрикнув туди інжектор, злегка нахиливши його, щоби зламати кінчик ампули. Всі ампули були запаяні під тиском, тому більше нічого не треба було робити. Я навіть не став витягувати шприц із спини і пішов геть.
На першому поверсі наступного будинку я виявив семеро людей, з яких більшість були в такому поганому стані, що я не став їм нічого пояснювати, а просто зробив їм уколи і поквапився далі. Перешкод на моєму шляху не виникало. Другий поверх виявився схожим на перший.
На третьому було три порожні квартири, в одній з яких мені довелося випалити замок, щоб увійти. Четверта ж виявилася жилою, якщо можна так висловитися. Там я побачив мертву жінку, яка лежала в кухні на підлозі з розбитою головою. Її слимак і досі сидів у неї на спині, точніше, не сидів, а лежав здохлий і вже починав смердіти. Я швидко відійшов від трупів і озирнувся.
У ванній кімнаті в старій допотопній ванні сидів чоловік середніх років. Голова його впала на груди, а вени на зап’ястях були розрізані. Мені здалося, що він мертвий, але коли я над ним схилився, він розплющив очі.
— Ви спізнилися, — глухо сказав він. — Я вбив свою дружину.
«Або прийшов надто рано», — подумав я.
Зважаючи на кількість крові у ванні та сіре обличчя незнайомця, було б краще, якби я прийшов на п’ять хвилин пізніше. Я поглянув на нього, роздумуючи, робити йому укол чи не витрачати часу.
— Моя маленька дівчинка... — знову озвався чоловік.
— У вас є донька? — гучно спитав я його. — Де вона?
Він тільки закліпав очима, але нічого не сказав. І знову впав головою на груди. Я заволав до нього, а потім притиснув великий палець до шиї, але пульсу не знайшов. Суто з милосердя я обережно просмалив йому голову під потилицею і вийшов.
Дитина була в ліжку в одній із кімнат — то була дівчинка років восьми, яку можна було б назвати гарненькою, якби вона не була хворою. Вона підскочила й закричала, називаючи мене «татком».
— Так, так, — заспокійливо мовив я. — Зараз татко тебе вилікує.
Я зробив їй укол у ногу; сумніваюся, що вона його відчула взагалі.
Я хотів уже йти, але вона знову гукнула мене:
— Пити хочеться. Хочеться води.
Тож мені довелося повертатися до ванної кімнати.
Коли я приніс дівчинці води, заверещав мій телефон, і трохи води розплескалося.
— Сину, ти мене чуєш?
Я простягнув руку до поясу і увімкнув телефон.
— Так, чую. Що сталося?
— Я в маленькому парку трохи північніше тебе. Зможеш прийти? У мене проблема.
— Іду!
Поставивши склянку, я кинувся прожогом із квартири, але раптом завагався — і повернувся назад. Я не міг залишити свою нову знайому, щоб вона прокинулася в цьому морзі — сама, з мертвими батьками в кожній кімнаті. Тож я взяв дівчинку на руки і, спотикаючись, спустився на другий поверх. Там я відчинив найближчі двері й поклав небораку на софу. В тій квартирі були люди, можливо, надто хворі, щоб турбуватися нею, але це було все, що я зараз міг вдіяти.
— Поквапся, сину!
— Іду, іду!
Вискочивши з будинку, я, не переводячи подиху, рвонув уперед. Зона відповідальності батька була поруч із моєю, тягнучись паралельно в північному напрямку й упираючись по фронту в один з отих крихітних парків, які часто можна бачити в центрах міст. Завернувши за ріг кварталу, я спершу не помітив батька і промчав повз нього.
— Сюди, сину, сюди, в машину!
Цього разу я почув його і в телефоні, і у відкритому вусі. Я різко крутнувся й помітив авто — великий аеромобіль, кадилак, дуже схожий на ті, які використовував наш Відділ. Всередині хтось був, але погано видно — це Старий чи не Старий. Я обережно наблизився, аж поки не почув:
— Слава богу! Я вже думав, що ти не прийдеш.
Я упізнав його по голосу.
Щоб увібратися всередину, я схилився перед дверцятами. І в цей момент він мене зрізав.
***
Прийшовши до тями, я виявив, що мої руки і ноги зв’язані. Я сидів у передньому пасажирському кріслі, а Старий — у водійському за кермом. Кермо ж із мого боку було заблоковане й прихилене до передньої панелі. Раптове усвідомлення, що авто летить, швидко розвіяло залишки сну.
Старий повернувся й бадьорим голосом спитав:
— Ну як — краще?
Я помітив слимака, що горбився у нього на спині.