— Та трохи краще, — підтвердив я.
— Вибач, що довелося тебе торохнути, — продовжив він, — але іншого вибору я не мав.
— Можливо.
— Наразі мені доведеться залишити тебе зв’язаним — ти ж розумієш. А згодом ми влаштуємося краще.
Він усміхнувся своєю звичною лиховісною посмішкою. Дивно, що його особистість проявлялася навіть зі слимаком на спині.
Я не став питати, що означало оте «влаштуємося краще». Я не міг і не хотів цього знати, тому зосередився поки що на дослідженні міцності моїх пут. Але дарма я сподівався: їх спорудив сам Старий, старанно і ретельно.
— Куди ми летимо? — поцікавився я.
— На південь, — відповів Старий і покрутив ручки на панелі управління. — Далеко на південь. Зараз увімкну автопілот і розповім тобі, що нас чекає в майбутньому. — Він на хвилину відволікся, а потім сказав: — Ось так... Вона стабільно триматиме заданий курс і швидкість підйому, допоки не вийде на ешелон дев’ять тисяч метрів.
Почувши про таку значну висоту, я швидко зиркнув на панель керування. Аеромобіль не просто був одним із багатьох автівок нашого Відділу: насправді він являв собою одну з удосконалених версій.
— Де ти роздобув це авто? — спитав я Старого.
— Відділ приховав його в Джефферсон-Сіті. Я перевірив — і виявив, що ніхто його досі не знайшов. Пощастило, еге ж?
З цього приводу я мав протилежну думку, але не став її озвучувати. Я продовжував роздумувати над своїми можливостями і знаходив їх десь у діапазоні між примарними і нездійсненними. Пістолета при мені не було — це я відчував із відсутності його ваги. А свій пістолет Старий, напевне, тримав біля себе з дальнього боку, бо мені його не було видно.
— Але найкращим було навіть не це, — вів він далі. — Мені повезло ще й тому, що мене взяв у полон, мабуть, єдиний неінфікований володар в усьому Джефферсон-Сіті, хоча у везіння я не вірю. Отже, ми знову на коні й невдовзі переможемо. Це — як грати дуже складну шахову партію за обидві сторони, — хихикнув Старий.
— Ти так і не сказав мені, куди ми прямуємо, — наполягав я.
То було марне запитання, але поспішати мені було нікуди, тому тільки й залишалося що говорити.
Старий ненадовго замислився:
— Куди? За межі Сполучених Штатів, ясна річ. Мій володар, напевне, чи не єдиний неінфікований титанець на всьому континенті, тому ризикувати мені не можна. Гадаю, півострів Юкатан — це те, що нам треба. Саме туди я й спрямував наше авто. Там ми зможемо сховатися, наростити нашу кількість і взятися за обробку півдня. А коли ми повернемося — а ми неодмінно повернемося, — то більше не повторюватимемо тих самих помилок.
— Татку, а чи не міг би ти зняти з мене оці пута? — спитав я. — Бо у мене вже руки й ноги затекли. Ти ж знаєш, що можеш мені довіряти.
— Скоро, скоро — на все свій час. Почекай, поки машина не увійде в повний автоматичний режим.
Авто і досі набирало висоту; модифіковане воно чи ні, а десять кілометрів — чималенька висота для аеромобіля, який розроблявся як суто сімейна модель.
— Ти, схоже, забув, що я пробув із титанцями досить довгий час. Я знаю що до чого — і даю тобі слово честі, — сказав я.
— Не вчи бабусю віники в’язати. Якщо я відпущу тебе зараз, то ти уб’єш мене або мені доведеться вбити тебе. А ти потрібен мені живим. Ми ще погуляємо з тобою, синку! Ми моторні, ми розумні, ми — саме те, що лікар прописав!
Заперечувати було все одно що об стінку горохом. А Старий вів далі:
— До речі, а чому ти нічого не розповів мені про свій досвід перебування під титанцями? Чому ти це від мене приховав?
— Ти про що?
— Ти не розповів мені про відчуття. Сину, я навіть гадки не мав, що людина може почуватися такою умиротвореною і задоволеною життям. Це — мій найщасливіший час за багато років, найщасливіший відтоді, як... — Старий на мить ошелешено замовк, а потім продовжив: — .відтоді як померла твоя мати. Але не зважаймо на це, зараз мені все одно краще, ніж будь-коли. Ти просто мусив мені розповісти.
Раптом мене охопила огида, і я забув про ту обережну гру, яку почав грати:
— Не сказав, бо не вважав, що бути під слимаком краще, ніж залишатися вільною людиною. І ти теж так не вважав би, старий телепень, якби у тебе на спині не сидів мерзенний слимак, який говорить твоїми губами й думає твоїм мозком.
— Тихше, тихше, синку, не хвилюйся, — лагідно мовив Старий. (Хоч як це не дивно, але його голос справді дещо мене заспокоїв). — Невдовзі ти дізнаєшся трохи більше. Повір мені, це — наше призначення, наша доля. Людство було розділене на ворогуючі групи. Але володарі знову його об’єднають.
Мені подумалося, що знайдеться досить багато бовдурів із тирсою в голові, готових купитися на таку пропаганду й добровільно продати свої душі за одну лише обіцянку миру і безпеки. Але я цього не сказав, бо щосили стискав рот, щоб мене не вирвало.