З цими словами Старий тицьнув під носа Президенту фотографію, зроблену космічною станцією Бета.
Та Президент і оком не зморгнув:
— Кажеш, факти? Так, Ендрю, ми з тобою дуже небайдужі до фактів. Але, окрім твого Відділу, я маю й інші джерела інформації. Візьмімо це фото — ти мені про нього багато розповідав, і я перевірив інформацію. Межі ферми Маклейнів, зареєстровані в місцевому окружному суді, точнісінько збігаються з тріангуляцією широти й довготи об’єкта, зображеного на цьому фото.
Президент підняв погляд:
— Колись я ненароком звернув на один квартал раніше — і загубився у власному мікрорайоні. А в незнайомій місцевості ти теж запросто міг загубитися, Ендрю.
— Томе...
— Слухаю тебе, Ендрю.
— Ти ж не ходив до отого окружного суду й не перевіряв їхні мапи особисто?
— Ні, ясна річ.
— Слава богу, бо зараз у тебе на спині вже висіла б істота на кшталт пульсуючої тапіоки, — борони Господь Америку! Можеш не сумніватися: і чиновник окружного суду, й агент, якого туди послали, — всі вони вже геть пронизані отими огидними паразитами. — Старий уп’явся поглядом у стелю. — А разом із ними — і начальник поліції Де-Мойна, редактори тамтешніх газет, диспетчери зв’язку, полісмени та всілякі люди, що працюють на ключових посадах. Томе, я не знаю, з ким ми маємо справу, але ці істоти добре знають нас і тому намагаються взяти під свій контроль всі нервові клітини нашого соціального організму, щоби перекрити всі канали отримання правдивої інформації. Вони підмінюють її фальшивками, як у випадку з Барнсом. Пане Президенте, ви мусите негайно запровадити жорсткий карантин всієї ураженої території. І це — єдина надія!
— Барнс, кажеш... — стиха повторив Президент, неначе більше нічого не почув. — Ендрю, мені не хотілося б тебе засмучувати, але доведеться. — Він замовк і натиснув кнопку у себе на столі. — З’єднайте мене з кабінетом директора стереостанції Де-Мойна.
Невдовзі на столі у Президента спалахнув екран. Він натиснув іще одну кнопку — і на стіні увімкнувся великий монітор. Перед нашим поглядом постала кімната, в якій ми були лише кілька годин тому.
Ми вдивлялися в неї повз плечі чоловіка, який заповнював собою майже увесь екран. То був Барнс. Або його двійник.
Коли мені трапляється вбити людину, то я залишаюся впевнений у тім, що вона більше не оживе. Я був шокований, але від цього впевненість у самому собі та моєму стволі нікуди не зникла.
— Кликали мене, пане Президенте? — озвався чоловік у моніторі.
Схоже, він був приголомшений такою честю.
— Так, дякую, що озвалися, містере Барнс. Ви не впізнаєте цих людей?
На обличчі Барнса відбився подив:
— На жаль, ні. А що, мав би впізнати?
— Накажи йому покликати його персонал, — втрутився Старий.
Президент запитально поглянув на нього, але прохання виконав. Барнс здивувався, але зробив те, що йому сказали. Працівники, здебільшого дівчата, скупчилися в кабінеті, і серед них я упізнав секретарку, яка сиділа перед директорськими дверима.
— Ой, та це ж сам Президент! — захоплено верескнула одна з них, і всі вони враз забубоніли між собою.
Жодна з них нас не впізнала — що було не дивно щодо нас із Старим, але зовнішність Мері залишилася такою ж самою, як тоді в офісі, і я закладаюся, що її нестандартний вигляд назавжди закарбувався б у пам’яті кожної жінки, якій трапилося б її побачити.
Але я підмітив стосовно тих дівчат одну характерну річ: всі вони без винятку мали покаті плечі.
***
Проводжаючи нас із кабінету, Президент заспокійливо поклав руку на плече Старому.
— Їй-богу, Ендрю, візьми відпустку. — Блиснувши своєю знаменитою усмішкою, він додав: — Наша Республіка не впаде, про це я потурбуюся, поки ти будеш відпочивати.
Десять хвилин по тому ми стояли, обдувані вітром, на платформі Рок-Крик. Старий враз якось наче згорбився і (це я помітив вперше) постарів.
— Що будемо робити, начальнику?
— Вам обом робити нічого не треба. Відтепер ви у відпустці, допоки вас не викличуть.
— Мені хотілося б іще раз зазирнути до кабінету Барнса.
— Не здумай їхати до Айови. І не наближайся до тої місцини. Це — наказ.