Я завжди ношу із собою тюбик пігулок «tempus fugit» 1 — так роблять більшість агентів на той випадок, якщо за допомогою рефлекторного збудження треба пережити важкий момент. Попри панікерську антирекламу, ці пігулки не спричиняють звикання — на відміну від, скажімо, звичайного гашишу.
Втім, з точки зору пуританина, я вже пристрастився до них, бо мав звичку час від часу їх ковтати, щоб добову відпустку розтягнути у своїй уяві аж на тиждень. Мушу зізнатися, що мені подобалася ейфорія, яка була побічним ефектом цих пігулок. В основному вони просто розтягують ваше суб’єктивне відчуття часу вдесятеро і навіть більше: подрібнюють час на маленькі шматочки, щоб ви уявно проживали довше, ніж відміряно годинником та календарем.
Нічого поганого в цім не бачу. Так, я знаю оту жахливу й повчальну історію про чоловіка, який передчасно помер від старості, після того як цілий місяць поспіль регулярно вживав ці пігулки, але ж я ковтаю їх лише час від часу.
Можливо, той дід вчинив правильно. Він прожив довге й щасливе життя (можете не сумніватися, що воно в нього було щасливим) і так само щасливо помер наприкінці. Кому яке діло до того, що сонце вставало для нього лише тридцять разів? І взагалі: хто веде підрахунок і за якими правилами?
Тож я сидів, витріщившись на тюбик із таблетками і думаючи, що маю їх достатньо, аби прожити у піднесеному й задоволеному настрої щонайменше «два роки». Якщо захочеться, то можу заповзти з ними в нору і закрити за собою вхід.
Я вийняв дві пігулки й налив склянку води. Але потім ретельно увіпхнув їх назад у тюбик, начепив телефон і пістолет, вийшов із готелю і попрямував до Бібліотеки Конгресу.
Дорогою я зазирнув до бару перекинути шкалик і подивитися новини. Новин з Айови не надходило, але чи траплялося коли-небудь, аби звідти надходили хоч якісь новини взагалі?
У Бібліотеці я підійшов до загального каталогу, начепив окуляри й почав сканувати посилання. «Летючі тарілки» привели мене до «Летючих дисків», потім до «Проєкту “Блюдце”», опісля — до «Спалахів у небі», «Вогненних куль», «Космічної дифузійної теорії походження життя» і ще до кільканадцяти літературних глухих кутів та дивакуватих теорій. Мені потрібен був такий собі лічильник Гейгера, здатний вказати мені, що є мотлохом, а що — ні, особливо з огляду на те, що я хотів роздобути кодовий ключ до семантичного вмісту, який класифікував би його десь між байками Езопа та міфами про зниклі континенти.
Проте за годину я мав подвійну жменю селекторних карток. Я подав їх дівиці за столом і почекав, поки вона не згодує їх приймальному пристрою.
— Більшість потрібних вам фільмів наразі використовуються іншими відвідувачами, — сказала служителька. — Решту буде надіслано до кімнати 9-А. Пройдіть, будь ласка, до південного ескалатору.
В кімнаті 9-А перебував один відвідувач. Коли я увійшов, гість підняв на мене погляд і мовив:
— Оце маєш! Вовчисько власною персоною! Як же ж тобі вдалося натрапити на мене знову?
— Привіт, Мері, — сказав я.
— Привіт, — відповіла вона. — А тепер бувай. У мене й досі немає бажання, і до того ж мені треба роботу робити.
— Слухай сюди, зарозуміла маленька дурепо, — роздратовано сказав я. — Можеш мені не вірити, але я не прийшов сюди шукати твоє, безсумнівно, чудове біле тіло. Так трапилося, що мені самому треба виконати деяку роботу і саме тому я сюди й прийшов. Якщо можеш змиритися з моєю присутністю, допоки не прийдуть мої мікрофільми, то я піду звідси геть і знайду собі іншу кімнату — строго для чоловіків.
Замість визвіритися у відповідь, Мері враз пом’якшилася, таким чином довівши, що має більше шляхетності, ніж я.
— Вибач, Семе. Жінки звичні чути одне й те ж тисячу разів, і тому вважають, що про якусь іншу тему йтися не може. Сідай.
— Е ні, — відповів я. — Дякую, але я заберу свої котушки і піду до незайнятої кімнати. Мені справді треба попрацювати.
— Залишайся тут, — наполягла Мері. — Краще прочитай оте оголошення на стіні. Якщо ти винесеш фільми до іншої кімнати, то не лише змусиш сортувальний пристрій марно продувати з десяток пневматичних трубок, а й спричиниш істерику в головної бібліотекарки.
— Я їх поверну, щойно розберуся з ними.
Мері поклала руку мені на плече, і я відчув, як по ньому побігли теплі кольки.
— Ну будь ласка, Семе. Вибач.
1
Tempus fugit — латинська фраза, яка зазвичай перекладається як «час летить». (Прим. перекл.)