Я сів і хитро усміхнувся:
— Тепер ніщо не змусить мене піти звідси. Я не сподівався знайти тебе тут, але раз я тебе знайшов, то не випущу тебе з виду, допоки не дізнаюся твій телефонний код, твою домашню адресу і справжній колір твого волосся.
— Слухай-но, вовчиську, — сказала Мері, наморщивши носа. — Ніколи ні про що з переліченого ти не дізнаєшся.
І з виглядом страшенно зайнятої людини вона знову прикипіла поглядом до свого фільмоскопу, демонстративно мене ігноруючи. Але я бачив, що вона все одно на мене не розсердилася.
Трубка для доставки сказала «дзвяк!» — і мої котушки скотилися в кошик. Я забрав їх і поклав біля сусіднього фільмоскопу. Одна з них покотилася до котушок, які склала стосиком Мері, і ті розсипалися. Мері підняла погляд.
Я підняв, як мені здалося, мою котушку і поглянув на її торець, але то був не той торець, що треба, бо на ньому виднілися лишень серійний номер та маленький візерунок із крапочок, призначений для зчитування сортувальним пристроєм. Я перевернув котушку, прочитав бирку і поклав її до свого стосу.
— Гей! — гукнула Мері. — Це моє, поклади де взяв.
— І не подумаю, — ввічливо відказав я.
— Але ж я прочитала назву, коли котушка лежала биркою до мене. Це — мій наступний матеріал.
Невдовзі я збагнув очевидне. Мері прийшла сюди зовсім не для того, щоб вивчати історію виробництва взуття в добу Середньовіччя. Я взяв іще кілька замовлених нею котушок і прочитав бирки.
— Так ось чому майже всього потрібного мені не виявилося на місці, — сказав я. — Але ти не надто ретельно підготувалася до роботи — я знайшов деякі фільми, які ти прогледіла.
З цими словами я подав Мері свою вибірку.
Мері перебрала їх, а потім згорнула всі котушки в одну купу.
— Розділимо навпіл чи подивимося все разом?
— Спершу навпіл, щоб відсіяти непотріб, а потім разом переглянемо решту, — вирішив я. — А тепер — до роботи.
Навіть побачивши паразита на спині бідолашного Барнса, навіть після того, як Старий серйозно запевнив, що летюча тарілка справді приземлилася, я був не готовий знайти монументальну купу свідчень, похованих у громадській бібліотеці. Чорти б забрали Дігбі з його формулою оцінки! У глибині душі цей Дігбі явно був цинічним жартівником, який не вірив ні в що, чого не зміг би понадкушувати.
Свідчення були абсолютно однозначними: космічні кораблі прилітали на Землю, причому багато разів.
Повідомлення про інопланетян надовго випередили наші власні досягнення у сфері космічних подорожей: декотрі з них стосувалися аж сімнадцятого сторіччя і навіть більш далеких часів. Але не можна було покластися на достовірність свідчень, датованих часом, коли слово «наука» означало вчення Аристотеля і не більше того. Перша систематизована інформація з’явилася в самих Сполучених Штатах у 1940-х та 50-х роках. Наступний шквал стався у 1980-х, здебільшого в російському Сибіру. Достовірність цих повідомлень перевірити було важко, бо прямих доказів, зібраних нашими розвідниками, ми не мали, а все, що виходило з-поза Завіси, зазвичай апріорі виявлялося фальшивкою.
Я помітив певну закономірність і почав записувати дати. Виявилося, що химерні летючі об’єкти з’являлися в небі з циклічністю, яка сягала максимуму приблизно кожні тридцять років. Я зробив позначку — можливо, ця інформація стане в пригоді статистичному аналітику, або, ймовірніше, Старому; може, він побачить щось у цьому за допомогою свого мозку, який слугував йому чимось на кшталт магічного кристалу.
Летючі тарілки пов’язувалися із загадковими зникненнями не лише через те, що їх відносили до тої ж самої категорії, що й фантасмагоричну інформацію про гігантських морських зміїв, криваві дощі та інші подібні химери, а й завдяки щонайменше трьом добре задокументованим випадкам із пілотами, які переслідували ці «тарілки», але не повернулися назад. Їх офіційно позначили як таких, що розбилися десь у дикій глушині й зниклих безвісти — дуже легке й зручне пояснення, еге ж?
Мене осінила іще одна несподівана здогадка: а чи не існує тридцятирічного циклу і в цих загадкових зникненнях? А якщо так, то чи не збігаються цикли зникнення з циклами появи в небі невідомих летючих об’єктів? Схоже, що такий збіг існував, але я не був остаточно впевнений, бо даних було надто багато, а різких сплесків зникнень помітно не було: дуже багато людей зникало кожного року з різних причин — від втрати пам’яті й до намагання втекти від лихої тещі.
Але важливі записи зберігалися протягом тривалого часу, і не всі вони були втрачені в результаті бомбардувань. Тож я занотував і цю обставину для подальшого професійного аналізу.