Я не надто намагався зрозуміти той факт, що деякі доповіді були об’єднані у тематичні блоки за географічною ознакою і навіть за політичною. Я заніс їх до таблиці, використавши для пояснення одну інтуїтивну гіпотезу. Припустимо, ви поставите себе на місце прибульця. Що ви будете робити, досліджуючи незнайому планету: вивчатимете її всю рівномірно чи виокремите ті її регіони, які представлятимуть для вас інтерес згідно з тими чи іншими стандартами, та зосередитеся на отриманій інформації?
То була лише здогадка, і я був готовий відкласти її до сніданку, якщо буде змога.
Всю ніч ми просиділи з Мері, майже не розмовляючи. Насамкінець ми підвелися, потягуючись, а потім я позичив їй кілька монеток заплатити за котушки з інформацією, яку вона скопіювала (і чому в жінок ніколи не буває при собі дрібних грошей?), і заплатив також за свої мікрофільми.
— Ну і який вердикт? — поцікавився я.
— Я відчуваю себе горобцем, який звив затишне гніздечко, але виявив, що воно розташоване в трубі для зливу дощової води.
Я відповів, переінакшивши старий жарт:
— Ми вчитися не будемо і знов гніздо збудуємо у дощовій трубі!
— Ой ні! Семе, ми маємо щось робити, і до того ж швидко. Треба переконати Президента. Тепер все ясно: цього разу вони прибули, щоби залишитися.
— Можливо. Принаймні мені теж так здається.
— Ну і що ж нам тепер робити?
— Мила моя, невдовзі ти дізнаєшся, що в Країні Сліпих одноокій людині інколи буває до біса сутужно.
— Не будь таким циніком. Наразі цинізм не на часі.
— Згоден, не на часі. Збирай свої манатки і вшиваймося звідси.
Коли ми полишали майже безлюдну бібліотеку, надворі нас зустрічав світанок.
— Знаєш що? Може, знайдемо барильце пива, візьмемо його до мого номеру в готелі, добряче хильнемо і все як слід обміркуємо?
— Тільки не до тебе в готель, — похитала Мері головою.
— От чорт, та це ж суто у справі.
— Краще поїхали до мене. Це лише за три сотні кілометрів звідси; коли ми приїдемо, я приготую тобі сніданок.
Я вчасно згадав про свій основний життєвий принцип і усміхнувся.
— Це — найкраща пропозиція за сьогоднішню ніч. Але якщо серйозно — чому не до готелю? Ми поснідали б там і зекономили б пів години на поїздці.
— Ти що, не хочеш до мене? Я ж тебе не покусаю.
— А я сподівався, що покусаєш, — щоб і я міг покусати тебе. Але все ж таки: з якого дива така раптова зміна?
— Ну може, мені просто захотілося показати тобі ведмежі капкани, які я зі смаком і умінням розставила довкола свого ліжка. Чи, може, у мене виникло бажання довести тобі, що я вмію куховарити, — злегка посміхнулася Мері, і на її щоках на мить утворилися ямочки.
***
Коли ми увійшли до помешкання, Мері залишила мене стояти у передпокої, а сама тим часом ретельно оглянула квартиру. Потім повернулася й сказала:
— Обернися. Я хочу промацати твою спину.
— А чому це...
— Обернися!
Я замовк і зробив, як вона сказала. Мері добряче пом’яла всю мою спину і мовила:
— А тепер промацай мою.
— З превеликим задоволенням!
Я поставився до цього завдання відповідально, бо збагнув, куди вона хилить. Під її одежею не було нічого, окрім дівчини; дівчини та набору різноманітних смертоносних причандалів.
Мері обернулася й глибоко зітхнула:
— Ось чому я не хотіла їхати до твого готелю. А тут ми нарешті у безпеці. Тепер я точно знаю, що ми у безпеці, — вперше після того, як я побачила оту тварюку на спині у директора станції. Моя квартира герметична; щоразу, коли я їду, я закриваю вентиляцію й залишаю приміщення запечатаним, наче склеп.
— А як щодо кондиціонера? Чи можна проникнути сюди через канали для повітря?
— Може, й можна, але я не вмикаю систему кондиціювання; натомість я відкрила один із резервних балонів, встановлених на випадок авіаційного нальоту. Втім, не зважай. Що ти хотів би з’їсти?
Мені, звісно хотілося б з’їсти саму Мері, подану до столу із салатом та грінками, але я визнав за краще це бажання не озвучувати.
— Хотілося б кіло зо два щойно розігрітого біфштексу...
Ми з’їли двокілограмовий біфштекс, і можу присягнутися, що мені дісталася менша його частина. Наминаючи розігріту смакоту, ми дивилися новини. Жодних повідомлень з Айови не було.
РОЗДІЛ 5
Ведмежих капканів я так і не побачив: вона просто замкнула двері своєї спальні. Знаю, що кажу, бо перевіряв. Через три години Мері розбудила мене, і ми поснідали знову. Потім ми закурили, і я простягнув руку й вимкнув новини. Вони стосувалися в основному показу претенденток від кожного штату на конкурс «Міс Америка». Зазвичай я дивлюся таке з цікавістю, та оскільки жодна з дівчат не мала округлих плечей, а їхні конкурсні костюми ніяк не могли приховати горбочки, більші за укуси комарів, тож того дня ця трансляція не мала жодної актуальності.