— Джарвісе, давай крупний план!
Але той телепень почав безпорадно возитися з камерою, встромивши свою велику сраку межи мною та секретаркою. А потім випрямився і сказав:
— Гаплик, кіна не буде! Батарейка здохла.
— Поміняй її, не барися!
З протилежного боку кімнати підвелася стенографістка і вистрелила, але не в мене і не в Джарвіса, а в камеру. І поцілила в неї. Ми з Девідсоном завалили її своєю променевою зброєю. Наче по команді приблизно шестеро дівиць накинулися на Девідсона. Схоже, зброї у них не було, вони просто навалилися на нього всією купою.
І досі тримаючи секретарку, я вистрелив не підводячись. Потім краєм ока помітив якийсь рух, обернувся — і побачив Барнса, тобто Барнса номер два, який нарисувався в одвірку. Я вистрелив йому в груди, щоб гарантовано пробити й ту потвору, яка, поза сумнівом, сиділа у нього на спині. А потім обернувся і побачив, як мій колега нищить непроханих гостей.
Девідсон вже був на ногах. До нього повзла одна з дівиць, схоже, поранена. Він вистрелив їй просто в обличчя, і вона завмерла. Наступний його постріл мало не обсмалив мені вухо. Я озирнувся довкола й гукнув:
— Усім спасибі! А тепер мотаймо звідси. Джарвісе, поквапся!
Ліфт був і досі розчинений, і ми ускочили в нього; я затягнув за собою й секретарку. Захлопнувши дверцята, натиснув на кнопку. Девідсон тремтів, а Джарвіс був білий мов крейда.
— Заспокойтеся, — кинув я. — Ви ж стріляли не в людей, а у тварюк. — Піднявши тіло дівчини, я поглянув їй на спину.
І мало не зомлів. Мій зразок, той, який я захопив разом із секретаркою, кудись зник. Мабуть, зісковзнув додолу й кудись заповз під час гармидеру в офісі.
— Джарвісе, тобі вдалося зняти там хоча б щось? — спитав я.
Джарвіс похитав головою й нічого не сказав. Я теж нічого не сказав. І Девідсон також промовчав.
Спина секретарки була вкрита червонястим висипом, схожим на мільйони голкових уколів у тому місці, де на ній сидів слимак. Я потягнув светр донизу й прихилив дівчину до стінки ліфта. Вона й досі була непритомна, і скидалося на те, що вона залишиться в такому стані надовго. Коли ліфт спустився до першого поверху, ми залишили її в кабінці.
Схоже, ніхто нічого не помітив, бо, коли ми вийшли з фоє надвір, жодного галасу чутно не було.
Наше авто й досі там, де ми його кинули. Біля авто стояв поліцейський, обпершись на нього ногою, і виписував штраф. Коли ми повсідалися, полісмен подав мені квитанцію.
— Ти ж знаєш, приятелю, що тут паркуватися не можна, — сказав він із докором у голосі.
— Вибач, — відповів я, і підписав його копію квитанції, бо то було найбезпечнішим і найшвидшим способом владнати проблему й вшитися геть.
Потім я рвучко від’їхав від бордюру, максимально віддалився від потоку машин — і злетів угору прямісінько з вулиці. «Чи не оштрафують мене ще й за це?» — подумалося мені. Достатньо віддалившись, я не забув поміняти номерні знаки та ідентифікаційний код. У Старого все було добре продумано наперед.
Але він не думав про мене добре, коли ми повернулися. Я хотів відразу ж доповісти йому, та він перервав мене і наказав нам пройти до офісних приміщень Відділу. Мері й досі була там. Це було все, що я хотів би знати: якби, попри мою невдачу, Старому вдалося переконати Президента, то вона б залишилася у нього охоронницею.
Він вислухав мене і лише одного разу невдоволено буркнув.
— Чи багато вам вдалося побачити? — поцікавився я, закінчивши доповідь.
— Трансляція перервалася в той момент, коли ти збив шлагбаум на митному посту, — відповів Старий. — Схоже, Президенту не надто сподобалося те, що він побачив.
— Ще б пак!
— Ба більше, він наказав мені вигнати тебе.
Я заціпенів. Я й сам був уже готовий написати заяву на звільнення, але ця новина застукала мене зненацька.
— Хотів би зазначити, що... — почав був я.
— Стули писок! — відрізав Старий. — Я сказав Президенту, що він може вигнати з роботи мене, але не моїх підлеглих. Ти — набитий дурень, — продовжив Старий дещо спокійнішим тоном, — але змушений тебе приберегти, принаймні зараз.
— Красненько дякую.
Тим часом Мері занепокоєно ходила кімнатою. Я спробував спіймати її погляд, але вона відводила його. Потім зупинилася за спинкою стільця, на якому сидів Джарвіс, і подала Старому знак, яким вона днів зо два тому відмітила Барнса.
Я вистрелив Джарвісу у скроню своїм «паяльником» — і він сповз зі свого стільця додолу.
— Девідсоне, відійди вбік! — гаркнув Старий, націливши свій пістолет Девідсону в груди. — Що скажеш про нього, Мері?
— З ним усе гаразд.