Я рвонув назад до виходу, понишпорив по стіні й намацав вимикач — двері відчинилися.
Мені здалося, що мені вдалося втекти непоміченим, але раптом хтось гукнув «Семмі!» саме тоді, коли я виходив. Я не став чекати і кинувся далі. Переді мною враз з’явилося шестеро дверей, поставивши мене перед вибором, а потім — іще троє за тими дверима, які я вибрав. Лабіринт, який ми називали «офісами», був влаштований так, щоб дати можливість будь-якому числу людей непомітно заходити й виходити, і містив схожу на спагеті мішанину тунелів. Нарешті я опинився в підземці, підійшов до кіоску, де продавалися фрукти й книжки, кивнув його власнику (який, схоже, абсолютно не здивувався), підняв прилавок, що слугував свого роду шлагбаумом, і змішався з натовпом. Цим маршрутом я раніше не ходив.
Потім я сів у реактивний експрес, який прямував до околиць, і на першій зупинці зійшов. Опісля перебрався на протилежний бік станції, звідки вирушали експреси у зворотному напрямку, і став чекати, поки до каси не підійшов якийсь тип. Коли він купляв квиток, я помітив, що він має досить багато грошей. Я сів на той самий потяг, що й він, і зійшов там же, де й він. У першому ж темному закапелку я торохнув його по макітрі. Тепер я мав гроші і був готовий до роботи. Я достеменно не знав, навіщо мені гроші, але я знав, що вони мені можуть знадобитися для того, що я збирався зробити.
РОЗДІЛ 7
Кажуть, що мова розвивається, аби описувати досвід людства, яке нею користається. Спершу досвід, а вже потім мова. Тож як же вам описати мої відчуття?
Я бачив усе довкола якимось химерним подвійним зором, неначе дивився на довколишні предмети крізь дрібні хвильки на воді. Однак ані цікавості, ані здивування при цьому не відчував. Я рухався наче сновида, не знаючи, що робитиму наступної хвилини, але насправді я анітрохи не спав і повністю усвідомлював, хто я, де я і в чім полягала моя робота у Відділі. Амнезії не було: в будь-який момент моя пам’ять працювала в повному обсязі. І хоча я чітко знав, що буду робити далі, я завжди був свідомий того, що я робив у поточний момент, і впевнений у тім, що кожна моя наступна дія була необхідним і цілеспрямованим актом.
Кажуть, що приблизно так працюють постгіпнотичні команди. Не знаю. Знаю лише, що гіпноз на мене майже не діє.
Більшість часу я не відчував якихось конкретних емоцій, окрім легкого задоволення від роботи, яку треба виконувати. Це було свідомо, і, повторюю, я анітрохи не спав. Десь на глибинному рівні, поза межами мого розуміння, я був болісно нещасний, наляканий і сповнений відчуття провини, але все це було десь глибоко, дуже глибоко, замкнене й придушене. Я його майже не усвідомлював, і воно на мене жодним чином не впливало в якомусь суто практичному сенсі.
Я знав, що хтось побачив, як я пішов. Отой вигук «Семмі!» був адресований мені. Це ім’я знали тільки двоє людей, і Старий назвав би моє справжнє ім’я. Отже, Мері побачила, як я пішов. Добре, що вона показала, де розташована її квартира, подумалося мені. Зараз необхідно встановити там міну-пастку, щоб вона не скористалася тим помешканням знову. Тим часом я мусив зайнятися роботою і стерегтися, щоб мене не спіймали.
Я дійшов до складського району, і почав обережно просуватися вглиб, застосовуючи всю свою спеціальну підготовку, щоб залишатися максимально непримітним. Невдовзі я знайшов будівлю, яка здалася мені підходящою. На ній висіла табличка:
ОРЕНДА МАНСАРДИ.
АГЕНТА З ОРЕНДИ НЕРУХОМОСТІ ШУКАЙТЕ НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ
Я уважно оглянув споруду, занотував адресу, а потім повернувся на два квартали назад до найближчого кіоску «Вестерн Юніон». Там я сів за вільний пристрій і надіслав таке повідомлення:
Терміново! Надсилайте два контейнери малюків.
Підготовку завершено. Знижка та ж сама.
Отримувач товару Джоел Фрімен
Потім додав адресу порожньої мансарди і відправив текст до агенції виробників та роботодавців «Роско і Діллард» у Де-Мойні, штат Айова.
Коли я вийшов із кабінки, вивіска одного з ресторанів мережі цілодобового обслуговування нагадала мені, що я був дуже голодний, але цей рефлекс миттєво зник. І більше я про нього не думав. Повернувшись до складського приміщення, я знайшов темний закуток у його тильній частині і тихенько вмостився чекати світанку, коли склад відкриється до роботи.
Мабуть, я поспав, бо мені смутно пригадувався нескінченний калейдоскоп клаустрофобічних кошмарів.