Від світанку й до дев’ятої ранку я вештався в залі для найму, вивчаючи об’яви, — то було єдине місце в мікрорайоні, де людина без особливих занять не привертала до себе уваги. О дев’ятій я зустрів агента з оренди, коли той відмикав свій офіс, і зняв мансарду, щедро доплативши йому за можливість негайно вселитися в приміщення, поки виконуватиметься необхідна паперова робота з орендної угоди. Я підійшов до мансарди, відімкнув її і став чекати.
Близько десятої тридцять мої контейнери прибули. Я відпустив експедиторів, бо зразу трьох я не подужав би, в усякому разі я був просто не готовий. Коли вони пішли, я розкрив один ящик, витягнув одну камеру, зігрів її та підготував. Потім спустився на перший поверх, знову знайшов агента з оренди і звернувся до нього:
— Містере Грінберг, чи не могли б ви на хвилину піднятися до мене? Я хотів би дізнатися, чи не можна було б зробити деякі поліпшення в освітленні.
Агент закомизився, але врешті погодився. Коли ми увійшли до мансарди, я зачинив за нами двері й підвів його до відкритого ящика.
— Ось, — сказав я, — якщо ви нахилитеся сюди, то побачите, що мені потрібно. Я хотів би просто...
Вхопивши його за шию так, що йому перехопило подих, я різко задрав угору його піджак та сорочку, вільною рукою взяв із камери «вершника», причепив йому на спину й дочекався, поки агент перестав смикатися. Потім я відпустив його, заткнув сорочку назад у брюки й струсив із нього пил. Коли він відновив дихання, я спитав:
— Які новини з Де-Мойна?
— А що ти хотів би знати? — перепитав Грінберг. — Де ти так довго був?
Я почав пояснювати, але він перервав мене:
— Краще зв’язатися напряму, й ми не марнуватимемо часу.
Я задрав свою сорочку, він зробив те ж саме, і ми всілися спинами один до одного на край закритого ящика, щоб наші господарі ввійшли в контакт. Мій власний розум був геть порожнім, і я не мав ані найменшого уявлення, скільки тривала їхня розмова. Мій погляд спіймав муху, яка дзижчала, потрапивши в павутину, — я її бачив, але про неї не думав.
***
Нашим наступним рекрутом став директор будівлі. То був кремезний швед, і ми заледве впоралися з ним удвох. Після цього містер Грінберг зателефонував власнику будівлі й наполіг, аби той негайно приїхав і поглянув на жахливі дефекти, які виникли в споруді, — я не став прислухатися, які конкретно, бо в той момент ми з директором відкривали й розігрівали нові камери.
Власник будівлі став нашим справжнім призом, і ми всі відчули тихе задоволення, включаючи, звісно, і його самого. Він був членом Конституційного клубу, список учасників якого являв собою перелік тих, хто є хто у фінансах, уряді й промисловості. Ба більше, цей клуб міг похвалитися тим, що його членом був найвідоміший місцевий шеф-кухар, і це давало чималенький шанс, що будь-який інший представник того клубу неодмінно зайде до нього підхарчитися, якщо часом опиниться у місті.
Наближався полудень, і ми не могли гаяти часу. Директор складу пішов прикупити мені підходящу одежу та рюкзак і прислав нам шофера власника будівлі для вербовки. О дванадцятій тридцять ми з власником вирушили в дорогу в його автомобілі. Мій рюкзак містив дванадцятеро «вершників» — всі вони були у своїх камерах, але напоготові.
У книзі відвідувачів власник будівлі записав: «Дж. Гардвік Поттер із гостем». Один із лакеїв спробував був забрати мій рюкзак, але я наполіг, що він потрібен мені, аби змінити сорочку перед обідом. Ми потинялися в туалеті, допоки не залишилися там самі — окрім слуги, якого ми не проминули завербувати і послати з повідомленням до менеджера клубу, що одному з гостей стало зле в туалеті.
Після того як ми «обробили» менеджера, той дістав для мене білий піджак, і я став іще одним туалетним слугою. У мене залишалося тільки десятеро «вершників», але я знав, що невдовзі зі складської мансарди сюди доставлять контейнери з додатковими «малюками». Перш ніж скінчився наплив обідніх відвідувачів, ми зі штатним слугою встигли прилаштувати решту тих «вершників», які я приніс із собою. Один із гостей застукав нас зненацька, і мені довелося вбити його, оскільки часу для його вербовки ми не мали. Його труп ми заштовхали в комірку, де зберігалися швабри та віники.
Після цього настало певне затишшя, оскільки коробки ще не прибули. Відчуття голоду мало не скорчило мене навпіл, але швидко ослабло, хоча й не зникло остаточно. Я покликав менеджера клубу, і мені подали до його офісу найкращий з обідів, які я коли-небудь куштував у своєму житті. Контейнери прибули саме тоді, коли я доїдав делікатеси.