Роберт Джеймс, доктор наук, і Вільям Г. Паттерсон-молодший
Вірджинія і Роберт Гайнлайни у статті журналу «Популярна механіка», 1952 рік
Присвячено Лертону Блессінгейму
РОЗДІЛ 1
А чи були вони справді розумними? Тобто самі по собі? Не знаю, і хтозна, чи зможемо ми коли-небудь про це дізнатися. Я ж оператор, а не лабораторний дослідник.
З радянцями начебто все ясно: здається, вони нічого не винайшли. А просто запровадили комуністичну владу заради самої влади і поширили її, за виразом комісарів, без будь-яких «гнилих ліберальних сентиментів». З іншого ж боку, з тваринами вони повелися значно гірше за тварин.
(Так дивно, що більше ніде не видно собак. Коли ми нарешті поквитаємося з ними, то нам доведеться мститися за кілька мільйонів собак. І котів. А щодо мене, так ще й за одного конкретного кота).
Якщо вони справді не були розумними, то не хотілося б дожити до того часу, коли нам доведеться мати справу з чимось схожим на них і по-справжньому розумним. Бо знаю, хто програє. Я. Ти. І так зване людство.
Для мене це почалося рано-вранці 12 липня 2007 року, коли телефон заверещав на такій високій частоті, що, здавалося, моя голова от-от лусне. Я обмацав себе, намагаючись знайти вимикач, а потім згадав, що залишив його у куртці в протилежному кутку кімнати.
— Та годі тобі, — прогарчав я. — Чую. Вимкни той клятий вереск.
— Тривога, — сказав голос мені у вухо. — Доповідайте особисто.
Я сказав йому, куди він має йти зі своєю тривогою.
— У мене тридобова перерва.
— Доповідайте Старому, — наполягав голос. — Негайно.
Он воно як.
— Іду, — погодився я і сів у ліжку так різко, що аж очі заболіли.
І побачив перед собою якусь блондинку. Вона теж сиділа, витріщившись на мене.
— З ким це ти розмовляєш? — з притиском спитала вона.
Я також витріщився на неї, насилу пригадуючи, що вже бачив її раніше.
— Хто, я? Розмовляю?
Я замовк, намагаючись вигадати якусь переконливу брехню, а потім, трохи розбуркавшись, змикитив, що ця брехня не має бути аж надто переконливою, бо блондинка ніяк не могла чути другу половину розмови. В моєму підрозділі використовується телефон нестандартного типу — для кісткової провідності аудіореле було хірургічно зашите під шкіру тильної частини мого лівого вуха.
— Вибач, люба, — продовжив я. — Мені наснився кошмар. Я часто розмовляю уві сні.
— З тобою все гаразд?
— Тепер, коли вже прокинувся, — все гаразд, — запевнив я її і підвівся, злегка похитуючись. — А ти лягай поспи.
— Ага, — тільки й встигла відповісти вона, і знову засопіла. Я увійшов до ванної кімнати і вколов собі в передпліччя чверть дози препарату «Гіро». Хвилини зо три моє тіло трясло, поки стимулятор приводив мене до тями.
З ванної я вийшов уже новою людиною, принаймні її правдоподібним макетом (імітацією), і зняв із гачка куртку. Тим часом блондинка стиха хропіла.
Моя підсвідомість рвучко покотилася в минуле, і я з жалем збагнув, що мене з тою блондинкою ані біса не єднало. Тож я пішов від неї. У квартирі не було нічого, що могло б мене видати, а тим більше дати їй зрозуміти, ким я насправді був.
До офісу нашого Відділу я увійшов через туалетну кабінку на станції Макартур. Наших офісів у телефонному списку ви не знайдете. Фактично їх не існує. Може, не існує й мене. І все це — ілюзія. Іще один маршрут пролягає через маленьку, наче дупло, крамничку з вивіскою «Рідкісні марки та монети». Не раджу вам і тим маршрутом користуватися, бо продавець неодмінно спробує втулити вам фальшиву поштову марку «Чорний двопенсовик» із профілем королеви Вікторії.
Не користуйтеся жодним маршрутом, бо я ж сказав вам, що нас не існує.
Є одна річ, про яку не знає жоден глава держави, а саме: наскільки ефективно працює його розвідувальна служба. Про це йому стане відомо лише тоді, коли вона зазнає фіаско. Тому й виникла потреба в нашому Відділі. Він — як помочі й ремінці, що тримають штанці. Гадаю, що ООН нічого про нас не відає, як і ЦРУ. Якось я чув, що для забезпечення фінансування нас взяли під крило Міністерства харчових ресурсів, але достеменно цього не знаю, бо особисто мені платять готівкою.
Що для мене очевидно, так це підготовка, яку я пройшов, і ті завдання, які Старий посилав мене виконувати. То були цікаві доручення, принаймні декотрі з них — якщо вас не надто турбує, де ви будете спати, що будете їсти і скільки часу вам лишилося жити. За все про все по той бік Завіси я провів три роки; я навчився пити горілку не зморгнувши оком, а також витіювато матюкатися російською, кантонською, курдською та деякими іншими мовами, об які можна було язика зламати. І тепер готовий присягнутися, що немає за Завісою нічого кращого та більшого, чого не було б, скажімо, в місті Падука штату Кентуккі. Втім, кожному своє.