Однак якщо хтось із них ненароком ставав на шляху якоїсь задумки того чи іншого володаря, то такого індивіда негайно утилізували, щоб заткнути йому пельку. В результаті потенційних носіїв поволі ставало менше, але економити не було резону.
***
Одною з незручностей, з якими ми стикалися, працюючи на своїх володарів, вірніше, одною з незручностей, з якими стикалися наші володарі, була складність зв’язку на великі відстані. Цей зв’язок обмежувався здатністю людей-носіїв спілкуватися своєю людською мовою за допомогою традиційних каналів зв’язку. А якщо той чи інший канал не був захищеним, то складність комунікації зростала ще більше, бо доводилося вдаватися до кодованих повідомлень, якими я скористався, замовляючи перші дві партії володарів. Звісно, володарі могли спілкуватися між кораблями, і, можливо, між кораблями та домашньою базою, але поблизу жодного корабля не було — це місто було захоплене суто випадково, в результаті моєї поїздки до Де-Мойна в попередньому житті.
Спілкування через слуг було явно недостатнім, щоб володарі могли реалізовувати свою мету. Схоже, вони потребували частих і прямих нарад безпосередньо «між тілами» задля координації своїх дій. Я — не експерт з екзотичної психології, але ті, хто вважають себе експертами, стверджують, що паразити є не чітко окресленими істотами, а клітинками якогось більшого єдиного організму, і тому... Втім, навіщо продовжувати? Достатньо вказати лише, що вони, швидше за все, потребували прямого спілкування у вигляді нарад.
На одну з таких нарад мене й відрядили до Нового Орлеана.
Я не знав, що мене туди пошлють. Просто якось ранком вийшов, за звичкою, надвір, а потім подався до околичної пускової платформи і замовив таксі. Таксі було обмаль, я зібрався перебратися на протилежний бік міста й сісти на маршрутку, але ця думка була миттєво притлумлена. Після тривалого очікування мою кабінку-таксі подали на посадочну рампу, і тільки-но я почав сідати в неї, як у цю мить якийсь старий джентльмен відштовхнув мене й увібрався всередину поперед мене.
Я отримав наказ утилізувати його, але цей наказ був миттєво перекритий новим наказом, який вимагав від мене не поспішати й стерегтися, що свідчило про те, що навіть володарі інколи бували невпевненими в собі.
— Вибачте, сер, — мовив я, — але ця кабінка зайнята.
— Та отож! — відказав літній чоловік. — Бо я її зайняв.
Він був уособленням пихи й почуття власної значущості — від портфеля й до диктаторських манер. Цей дід запросто міг бути членом Конституційного клубу, але, як сказав мені володар, він не був одним із нас.
— Вам доведеться знайти собі іншу кабінку, — розважливо зауважив я. — Покажіть мені ваш квиток із номером черги.
Свій квиток я взяв іще на вході до платформи, і стартовий номер кабінки збігався з номером, зазначеним у моєму квитку.
Крити нахабному дідку було нічим, але він навіть не поворухнувся.
— Куди ви зібралися? — суворо спитав він.
— До Нового Орлеана, — відповів я, вперше дізнавшись про пункт мого призначення.
— В такому разі можете висадити мене в Мемфісі.
— Нам не по дорозі, — похитав головою я.
— Та це ж лише на п’ятнадцять хвилин довше! — (Схоже, мій співрозмовник не звик тримати себе в руках і не звик, щоб йому суперечили). — Шановний добродію, ви мусите знати правила спільного користування таксі в наш час тотальних дефіцитів. Ви не можете безпідставно забирати громадський транспортний засіб в особисте користування.
Відвернувшись від мене, чоловік додав:
— Водію! Поясніть цій особі правила.
Водій кинув копирсатися кописткою в зубах рівно на стільки часу, скільки йому знадобилося, щоб відповісти:
— А до чого тут я? Моє діло — брати пасажирів, відвозити й висаджувати. Вирішуйте свою проблему між собою, бо інакше я попрошу диспетчера збільшити вам оплату.
Я завагався, і досі не отримавши вказівок. А потім, несподівано для самого себе, закинув свою торбину всередину й сів у кабінку.
— Новий Орлеан, — скомандував я. — Із зупинкою в Мемфісі.
Водій зітнув плечима і дав сигнал на диспетчерську вежу. Мій візаві пирхнув і більше до мене не звертався.
Коли ми злетіли, дід розкрив свого портфеля й розклав на колінах якісь папери. Я впівока за ним спостерігав. А потім почав повільно міняти положення тіла, щоб легше було дістатися до пістолета. Дід різко викинув руку й схопив моє зап’ястя.