— Не поспішай, синку, — сказав він, і риси його обличчя склалися в славетну сатанинську посмішку — то був ніхто інший, як Старий власною персоною!
Я маю швидку реакцію, але перебував у невигідному становищі: інформація мала пройти від мене до володаря, а він мав її обробити й надіслати мені наказ. Скільки часу зайняло це запізнення? Мілісекунду? Хтозна. Не встиг я потягнутися до зброї, як відчув, що до моїх ребер притиснулося холодне дуло пістолета.
— Спокійно!
Вільною рукою Старий штрикнув мене чимось у бік. Я відчув укол, а потім мене теплими кольками охопила знемога від морфію, хвилею накриваючи все моє тіло. Я вже двічі бував у нокауті від цього препарату і часто колов його іншим людям, тому я добре знав, що то таке.
Я востаннє спробував витягнути свій пістолет — і рухнув долілиць.
***
Мені почулися чиїсь нерозбірливі голоси, і згодом я отямився достатньо, щоб їх зрозуміти. Хтось грубо перевертав мене, а хтось інший сказав: «Стережися цієї мавпи!». Другий голос йому відповів: «Не хвилюйся, йому перерізали сухожилля», на що перший голос зазначив: «У нього ж іще зуби лишилися!».
Я розлючено подумав, що коли хтось із них підійде до мене достатньо близько, то я неодмінно ними скористаюся. Схоже, заувага про перерізані сухожилля була правдою, бо я не міг поворушити ані рукою, ані ногою, але це занепокоїло мене менше, ніж те, що мене обізвали мавпою, а я не мав змоги належним чином відповісти. Це ж ганьба, подумав я, ображати людину, яка не може себе захистити.
Я трохи поплакав, а потім впав у ступор.
***
— Тобі вже краще, синку?
Над моїм ліжком задумливо схилився Старий. Його оголені груди були вкриті сивим волоссям, а під грудьми випинало невеличке черевце.
— Та щось так собі, — відповів я.
Я спробував сісти в ліжку, але виявив, що не можу піднятися.
Старий став обабіч ліжка.
— Ці фіксатори вже можна зняти, — сказав він, возячись із застібками. — Я не хотів, щоб ти сам себе поранив. Ось, готово!
Я сів у ліжку, потираючись, бо все моє тіло заціпеніло.
— А тепер розкажи, що ти встиг запам’ятати? Доповідай.
— Запам’ятати?
— Ти ж із ними був — пригадуєш? Вони тебе спіймали. Чи пам’ятаєш ти що-небудь після того, як на тебе наскочив паразит?
Раптом мене охопив дикий страх, і я вхопився за краї ліжка.
— Шефе, шефе, вони знають, де розташована наша база! Бо це я їм сказав!
— Ні, не знають, — спокійно відказав Старий, — бо зараз ми не в тих офісах Відділу, про які ти знаєш. Переконавшись, що тобі вдалося безперешкодно вшитися, я наказав покинути старі офісні приміщення. Про цю схованку вони не знають — сподіваюся, що не знають. Отже, ти все пам’ятаєш?
— Звісно ж, пам’ятаю. Я вискочив звідти, тобто зі старих офісів, і подався до...
Мої думки обганяли мої слова. Раптом переді мною постала чітка картина: я тримаю в оголеній руці живого вологого «вершника», готуючись причепити його на спину агенту з оренди нерухомості.
Мене вирвало просто на простирадло. Старий взяв його за край, витер мені рота й тихо мовив:
— Продовжуй.
Я ковтнув слину й сказав:
— Шефе, вони — скрізь! Вони захопили місто.
— Знаю. Так само, як і Де-Мойн, і Міннеаполіс, і Сент-Пол, і Новий Орлеан, і Канзас-Сіті. Може, й більше. Я не знаю достеменно, я ж не можу одночасно бути скрізь, — сказав Старий та із сумним виразом додав: — Це все одно що битися, коли твої ноги у мішку. Ми програємо, причому швидко. — Він невдоволено скривився. — Ми навіть не можемо ізолювати їх у тих містах, про які знаємо.
— Боже мій, а чому ж ні?
— Сам знаєш. Бо голови, досвідченіші й мудріші за мою, і досі не вірять, що розпочалася війна. Їх іще належить у цім переконати. Бо коли паразити захоплюють місто за містом, зовні начебто нічого не змінюється.
Я перелякано уставився в Старого.
— Та ти не хвилюйся, — лагідно мовив він. — Ти — наш перший успіх. Перша жертва, яку вдалося визволити живою, і тепер виявляється, що ти пам’ятаєш, що з тобою трапилося. Це надзвичайно важливо. А твій паразит — перша така істота, яку нам вдалося захопити в живому стані. І тепер у нас буде можливість...
Старий замовк. Напевне, моє обличчя перетворилося на маску невимовного страху: я не міг змиритися з думкою, що мій «вершник» досі живий і може знову на мене напасти.
Старий поклав руку мені на плече і стиснув його.
— Не турбуйся сину, — лагідно сказав він. — Ти й досі вельми хворий і вельми слабкий.