— Де воно?
— Хто? Паразит? За нього не турбуйся. Можеш поглянути на нього, якщо хочеш, — він тепер живе за рахунок твого візаві, червоного орангутанга на ймення Наполеон. Жодної небезпеки немає.
— Убийте його!
— Навіщо? Він потрібен нам живим для досліджень.
Мабуть, зі мною сталася істерика, бо Старий дав мені кілька легеньких ляпасів.
— Опануй себе, — осадив він. — Мені дуже не хочеться розбурхувати тебе в такому хворому стані, але доведеться. Нам треба записати на плівку все, що ти знаєш. Тому заспокойся й поводься належним чином.
Я оволодів собою та почав ретельно й докладно доповідати про все, що міг пригадати. Я розповів, як орендував мансарду і завербував свою першу жертву, як ми потім вирушили з мансарди до Конституційного клубу. Старий слухав, киваючи головою.
— Все логічно. Ти виявився хорошим агентом — навіть для них.
— Ви не розумієте, — заперечив я. — Особисто я ні про що не думав. Я знав, що відбувається, і тільки. Це було схоже на... на... — Я замовк, підбираючи потрібні слова.
— Заспокойся. Продовжуй.
— Після того як ми завербували менеджера клубу, все пішло як по маслу. Ми обробляли їх у міру того, як вони приходили і.
— Імена!
— Так. Я сам, Грінберг, Тор Гансен, Джей Гардвік Поттер, його шофер Джім Вейклі й маленьке хлоп’я на прізвисько Джейк — він працював слугою в клубному туалеті. Але, схоже, ми його згодом утилізували, бо його володарю не подобалося, що він часто відлучався на якісь потреби. Потім був менеджер, але я так і не дізнався, як його звали. — Я зупинився, хутко пригадуючи все, що трапилося того дня в клубі, і намагаючись чітко пригадати кожного рекрута. — О господи! — вирвалося в мене.
— Що таке?
— Міністр... Заступник міністра фінансів...
— Ти хочеш сказати, що ви й до нього добралися?
— Так, першого ж дня. Який це був день і коли це було — я не пам’ятаю. О боже, начальнику, за безпеку Президента відповідає Міністерство фінансів!
Але я промовляв до порожнього місця: там, де колись був Старий, в просторі утворилася діра.
Виснажений, я знову ліг. І почав тихо хлипати в подушку. А трохи згодом заснув.
РОЗДІЛ 9
Я прокинувся з гидотним присмаком у роті, гудінням у голові та смутним відчуттям неминучої катастрофи. Однак почувався я відносно добре.
—Ну як? Краще? — спитав мене хтось бадьорим голосом.
Наді мною схилилася маленька гарненька брюнетка. Такого милого створіннячка я ще ніколи не бачив і почувався достатньо добре, щоби цей факт усвідомити, хоча й не надто яскраво. На ній був надзвичайно дивний костюм, себто скоріше його рештки: тісні білі шорти, стрічка майже прозорої білої матерії, яка трохи прикривала груди, і свого роду металевий панцир, який захищав її шию, плечі та спину аж до попереку.
— Краще, — ствердно відповів я, і скривився.
— Що — неприємний присмак у роті?
— Як коти насцяли.
— Ось, тримайте. — Медсестра подала мені якусь рідину у скляній пляшечці. Вона була терпка й трохи пекуча, огидний присмак швидко зник. — Ні, — сказала жіночка, — ковтати не треба. Обережно сплюньте, як це роблять малюки, і я принесу вам води.
Я зробив, як мені сказали.
— Мене звати Доріс Мардсен, — продовжила вона, — я — ваша денна медсестра.
— Радий познайомитися, Доріс, — сказав я, придивляючись до неї із зростаючою цікавістю. — А скажіть, будь ласка, що це на вас за наряд такий? Ні, я не кажу, що він мені не подобається, але ви схожа на персонаж із коміксу.
Доріс оглянула себе спереду й захихикала:
— Я почуваюся наче дівчина-хористка. Але то нічого. Ви звикнете — я ж звикла.
— Та я вже звик. І мені подобається ваш прикид. Але все ж таки — чому?
— Це — наказ Старого.
Я продовжував розпитувати її, а коли дізнався причину, то мені знову стало зле. І я замовк.
— Я принесла вам вечерю, — продовжила Доріс.
Взявши тацю, вона сіла на ліжко.
— Та мені не хочеться їсти.
— Розкрийте рота, інакше вам на голову виллю, — суворо сказала дівчина. — Ось так, молодець, слухняний хлопчик.
Ковтаючи їжу (здебільшого для самозахисту), я примудрився говорити:
— Мені вже добре. Зробіть мені укол «гіро» — і я невдовзі буду на ногах.
— Стимулятори вам заборонені, — суворо сказала медсестра, продовжуючи натоптувати мені пельку. — Вам належить спеціальна дієта й тривалий відпочинок, можливо, трохи снодійного згодом. Так наказав шеф.
— А що зі мною сталося?
— Крайнє виснаження від голоду і цинга, яку я побачила вперше за все своє життя. А також лишаї та воші — але ми їх знищили. Тепер ви знаєте, що з вами відбувається. Але якщо ви скажете лікарю, що це я вам розповіла, то я, не вагаючись, назву вас брехуном. А тепер переверніться на живіт.