Вона пішла, кудахкаючи й пирскаючи від люті, і невдовзі повернулася, але не з одежею для мене, а з лікарем. Старий озирнувся й сказав спокійним тихим голосом:
— Док, я послав сестру за штаньми, а не за вами.
— Буду вам вдячний, якщо ви не заважатимете мені лікувати пацієнтів, — сухо відказав представник медицини.
— Він — не ваш пацієнт. Він потрібен мені, бо я повертаю його до виконання службових обов’язків.
— Ясно. Сер, якщо вам не подобається, як я керую своїм відділом, то ви можете отримати мою заяву на звільнення негайно.
Старий — упертий тип, але не як віслюк.
— Вибачте, добродію, — сказав він. — Інколи я надто переймаюся іншими проблемами й тому не завжди дотримуюся належної процедури. Зробіть мені послугу: огляньте, будь ласка, цього пацієнта. Він дуже мені потрібен; якщо його справді можна повернути до виконання службових обов’язків, то я готовий зробити це негайно.
— Слухаю, сер! — тільки й сказав лікар, хоча на вилицях у нього заграли м’язи. Він удав, що уважно вивчає мою медичну картку, а потім наказав мені сісти у ліжку й перевірив мої рефлекси. Як на мене, то вони були іще доволі млявими. Док підняв мої повіки й посвітив ліхтариком в очі.
— Пацієнт потребує додаткового часу для відновлення, — сказав він, — але можете його забирати. Сестро, принесіть цьому чоловікові одіж.
Гардероб складався із шортів та черевиків. Мені краще підійшов би медичний халат. Але всі навколо були вдягнені так само, і мені було приємно бачити всі оті голі плечі, на яких не було видно «вершників». Про це я сказав Старому.
— Це — наш найкращий спосіб захисту, — пробурчав він. — Навіть попри те що тепер ми схожі на товариство незасмаглих курортників. Якщо ми не переможемо в цій війні до зими, то нам гаплик.
Старий зупинився біля дверей зі свіжим написом «Біологічна лабораторія — вхід заборонений!» і відчинив їх.
— Куди ми йдемо? — з острахом відсахнувся я.
— Йдемо поглянути на твого братця-двійника, тобто на мавпу з твоїм паразитом.
— Я так і думав. Та ні, красненько дякую, але не бачу в цьому сенсу, — відповів я і здригнувся.
— Слухай-но, синку, — терпляче сказав Старий, — маєш перебороти свою паніку. І найкращий спосіб — це сміливо постати перед об’єктом свого страху. Розумію, це непросто. Бо сам провів тут не одну годину, вдивляючись у цю скотиняку й призвичаюючись до неї.
— Ви не розумієте! Не можете розуміти! — мене затрясло так сильно, що я вхопився за одвірок.
— Так, це — справді не одне й те ж, — мовив Старий, поглянувши на мене. — Просто дивитися на паразита чи мати його на своїх плечах. — Джарвіс... — він замовк, не договоривши.
— Ви до біса праві, що це не одне й те ж! І ніщо не змусить мене зайти туди!
— Та, мабуть, що так. Бачу, лікар мав рацію. Повертайся синку, до лазарету й лягай спатоньки, — сказав Старий тоном радше співчутливим, аніж сердитим.
Та не встигнув він зробити й кількох кроків, як я покликав його.
— Стривайте, начальнику! Я йду.
— Можеш не йти.
— Знаю. Але я піду. Просто... просто не відразу вдається опанувати себе.
Старий нічого не сказав, але, коли я порівнявся з ним, він тепло й приязно обійняв мене за плечі й продовжував, йдучи, обіймати мене так, наче я був дівчиною. Пройшовши крізь іще одні замкнені двері, ми увійшли до кімнати, де за допомогою кондиціонерів була створена тепла й волога атмосфера. В клітці сиділа мавпа.
Вона сиділа обличчям до нас, а її торс фіксовано утримувала рамка з металевих ремінців. Її руки й ноги обм’якло обвисли, наче вона їх не контролювала. Що, як я незабаром дізнався, було саме так.
Коли ми увійшли, вона підняла на нас очі. На якусь мить у них спалахнули злість та розум, але потім вони згасли й перетворилися на очі звіра, який страждав від болі.
— Обійдімо ззаду, — тихо сказав Старий.
Я було відсахнувся, але він і досі тримав мене за плечі. Ми обійшли мавпу ззаду; вона провела нас поглядом, але її тіло стримувала рамка. І тут зі своєї нової позиції я побачив його.
Свого володаря. Істоту, яка довгий час сиділа у мене на спині, говорила моїми вустами і думала моїм мозком. То був мій володар.
— Спокійно, — тихо мовив Старий, — без паніки. Ти звикнеш до нього. — І додав, струснувши мене за плече: — Відвернися на хвилину. Це допомагає.
Я відвернувся, і це справді допомогло. Не дуже, але трохи допомогло. Я кілька разів глибоко вдихнув, затримуючи подих, і таким чином дещо уповільнив серцебиття. І змусив себе довше подивитися на тварюку.
Жах спричиняє не сама зовнішність паразита. Вони справді огидні, але не більше ніж п’явки у ставку або хробаки в купі сміття.