Жах також був не лише від знання того, на що ці паразити здатні, бо я відчув цей жах з першого ж погляду, навіть ще не знаючи, що то насправді за істота. Я спробував пояснити це Старому, намагаючись розмовою заспокоїти себе. Старий кивнув, не зводячи погляду з паразита.
— Це трапляється з кожним, — зазначив він. — Безпричинний страх, як у птаха в присутності змії. Мабуть, це і є головна зброя паразита.
Він повільно відвів погляд убік, неначе тривалий погляд на істоту був незносним навіть для його загартованих нервів.
Я не відходив від Старого, ковтаючи слину й намагаючись не виблювати свій сніданок. І продовжував запевняти себе, що паразит вже мені не загрожує, що він вже не зможе завдати шкоди мені.
Відвернувшись, я побачив, що Старий дивиться на мене.
— Ну як? Призвичаївся?
— Та трохи, — сердито відповів я. — Все, що мені хочеться, — це вбити цю тварюку! Хочеться повбивати їх усіх! Все життя тільки й робив би, що нищив їх.
І мене знову почало трясти.
Старий не зводив із мене допитливого погляду.
— На, візьми, — сказав він і подав мені свій пістолет.
Це мене здивувало. Сам я був беззбройний, бо щойно встав із ліжка. Я взяв пістолет, але запитально поглянув на Старого:
— А для чого?
— Ти ж хотів його вбити? Якщо гадаєш, що маєш це зробити, тоді — вперед. Убий його. Просто зараз.
— Е-е-е.. Але ж, начальнику, ви сказали мені, що цей екземпляр потрібен вам для дослідів.
— Так. Потрібен. Але якщо маєш потребу вбити його, якщо ти відчуваєш, що мусиш його вбити, то візьми і вбий. Наскільки я розумію, цей конкретний екземпляр був твоїм «вершником» і між вами існує певний зв’язок. І якщо тобі потрібно його вбити, щоб знову відчути себе людиною, то вперед!
«Знову відчути себе людиною». Ця думка блискавкою промайнула в моїй голові. Старий краще за мене знав, якої шкоди мені було завдано і яким засобом цю шкоду можна було вилікувати. Я вже не тремтів; я завмер із пістолетом у руці, готовий не задумуючись вбити мого володаря.
Якщо я вб’ю його, то знову стану вільною людиною, але якщо він залишиться жити, то я ніколи не буду вільним. Звісно, я прагнув виявляти їх, знищувати всіх і кожного з них, спалювати їх, вбивати їх, але насамперед — оцього.
Він — мій володар, і залишатиметься ним, якщо я його не вб’ю. Мене мучила моторошна й неспростовна думка, що, коли ми залишимося сам на сам, я не зможу нічого вдіяти, що я замру та чекатиму, допоки він на мене не заповзе й не вмоститься поміж моїх лопаток, шукаючи мого хребта і оволодіваючи моїм мозком, моїм внутрішнім єством.
Але зараз я можу його вбити!
Позбувшись страху і відчуваючи натомість люте збудження, я підняв пістолет, готовий натиснути на спусковий гачок.
Старий мовчки спостерігав за мною.
Я трохи опустив зброю і невпевненим голосом сказав:
— Начальнику, припустімо, що я його вб’ю. У вас є інші екземпляри?
— Ні.
— Отже, він вам потрібен.
— Так.
— Але ж... Заради всього святого — навіщо ви тоді дали мені зброю?
— Ти сам знаєш навіщо. Цей паразит — твій; ти маєш на нього пріоритетне право. Якщо тобі хочеться вбити його, то вбивай. Якщо ж можеш обійтися без цього, то ним скористається Відділ.
Я мусив його убити. Навіть якщо ми знищимо всю решту і живим залишиться тільки цей, то я все одно плазуватиму й тремтітиму в темряві. А що стосується інших паразитів, то для дослідів ми завжди зможемо наловити їх у Конституційному клубі. Убивши цю гидоту, я зможу сам очолити облаву в Конституційному клубі. Пришвидшено дихаючи, я знову підняв зброю.
Але враз швидко обернувся й кинув пістолет Старому; він спіймав його на льоту й сховав у кишеню.
— Що сталося? — спитав він. — Ти ж уже прийняв рішення.
— Та хтозна. В останній момент мені було достатньо зрозуміти, що я здатен це зробити.
— Я також знав, що цього буде достатньо.
Мені стало тепло і спокійно. Неначе я щойно когось убив або покохав жінку. Неначе я справді вбив оцю заразу. Не відчуваючи більше страху, я повернувся до паразита спиною і поглянув Старому в очі. Я анітрохи не сердився на нього за те, що він зробив; навпаки: я відчував до нього тепло і навіть симпатію.
— Я знав, що ви знали, чорти б вас забрали! Гарно бути ляльководом, еге ж?
Старий не сприйняв цю шпильку як жарт. І натомість серйозним голосом відповів:
— Це не до мене. Найбільше, що я можу зробити, — це спрямувати людину на шлях, яким вона бажає пройти. А ляльковод — він ось тут, поруч, — тицьнув він гачкуватим пальцем на паразита.
Я повернувся й поглянув на лихе створіння.
— І справді, — погодився я стиха. — Воно — ляльковод. Вам здається, що ви розумієте, що це таке, але по суті — ні. І я сподіваюся, шефе, що вам... вам ніколи не доведеться цього пізнати.