Але Старий вперто наполягав на своєму, наче мене й не чув:
— Мені потрібен не просто будь-який доброволець. Це має бути людина достатньо сильна, щоб витримати цю процедуру. Джарвіс виявився недостатньо стійким для цього. Недостатньо витривалим. А тебе ми знаємо добре, ти — саме такий, як треба.
— Хто — я? Та ви ж нічого про мене не знаєте! Знаєте лише, що мені випало через це пройти. І я... Я не зможу витримати це ще раз.
— Так, цей паразит справді може тебе вбити, — спокійно відповів шеф, — але він скоріше вб’є когось іншого, ніж тебе. Ти — випробуваний і загартований, ти можеш виконати це завдання навіть стоячи на голові. З тобою я найменше ризикую втратити агента.
— Відколи це ви стали боятися втратити агента? — саркастично спитав я.
— Завжди, повір мені. Даю тобі іще один шанс, синку: чи готовий ти піти на це, знаючи, що це треба зробити і що ти маєш найбільше шансів на успіх, ніж будь-хто інший? І можеш максимально нам прислужитися, бо ти звик до ризикованої роботи. Чи ти натомість волієш, аби якийсь інший агент ризикнув своїм психічним здоров’ям і, можливо, власним життям замість тебе?
Я почав пояснювати, що не боюся смерті, себто боюся не більше, ніж будь-яка нормальна людина, але для мене є незносною сама думка про смерть від паразита, який мною оволодіє. Я мав відчуття, що померти в такий спосіб означало померти, будучи заздалегідь відправленим до нескінченного й нестерпного пекла. А ще більш огидною була перспектива не померти після того, як паразит знову доторкнеться до мене. Але я так і не зміг висловити свої думки, бо людство ще не вигадало слів, аби описати те, чого воно ще не пережило.
Я знизав плечима:
— Можете скасувати моє призначення на це завдання. Є межа людської витривалості, і я її перетнув. Я цього не робитиму.
— Лабораторіє! — гукнув Старий, повернувшись до настінного мікрофону внутрішнього зв’язку. — Починаймо експеримент просто зараз. Не баріться!
Йому відповів голос, який явно належав чоловіку, котрий щойно до нас заходив:
— Якого піддослідного брати? Бо це вплине на виміри.
— Першого-ліпшого добровольця.
— Це — єдина настанова? — із сумнівом спитав голос. — Гаразд, починаймо.
Я рушив до дверей.
— І куди це ти зібрався? — гримнув Старий.
— Зібрався геть, — гаркнув я у відповідь. — Я не маю наміру брати в цьому участь.
Шеф схопив мене й крутнув так, наче він був молодший і дужчий.
— Нікуди ти не підеш! Ти знаєш про цих істот більше, ніж усі ми, тому твої поради можуть стати в пригоді.
— Відпустіть мене!
— Ти залишишся тут і будеш спостерігати! — розлючено мовив Старий. — Чи прив’язаний, чи вільний рухатися — як скажеш. Я зробив поправку на твою хворобу, але твої коники мені вже обридли.
Я був надто втомлений, щоб пручатися і почувався нервово виснаженим до мозку кісток.
— Як скажете, начальнику.
***
Працівники лабораторії закотили до кімнати металевий каркас, щось на кшталт крісла, більше схожого на спеціальний електричний стілець у тюрмі Сінг-Сінг. На ньому виднілися металеві затискачі для щиколоток та колін, а ще більше їх було на підлокітниках для зап’ясть та ліктів. Каркас мав щось схоже на корсет для унерухомлення талії та нижньої частини грудей, але позаду був виріз, щоби плечі людини, якій не поталанило сидіти в тім кріслі, залишалися відкритими.
Лаборанти встановили каркас біля клітки з мавпою, а потім прибрали тильну панель клітки і ту панель, яка була найближчою до «електричного стільця».
Мавпа уважно спостерігала за цією процедурою, але її кінцівки продовжували безпорадно висіти. І все ж таки моя тривога зросла — через те що клітка виявилася відкритою з двох боків. Від втечі мене стримувала лише погроза Старого зв’язати мене.
Техніки стали осторонь і чекали, вже готові до роботи. Вхідні двері відчинилися, і до кімнати увійшли декілька людей; серед них була Мері.
Її раптова поява вивела мене з рівноваги; я вже давно хотів побачитися з нею й кілька разів пробував передати їй вісточку через медсестер, але останні або цілком щиро не могли збагнути, кого я мав на увазі, або отримали відповідні вказівки. І от я вперше побачив її за таких обставин. Я подумки виматюкав Старого, але знав, що заперечувати марно. На подібні видовища жінок не приводять, навіть якщо ця жінка — агент. Зрештою, мають же бути якісь межі пристойності.
Мері здивувалася, помітивши мене, і кивнула. Я сам обмежився лише кивком — балачки були явно не на часі. Була вона, як завжди, гарною, хоча вираз обличчя мала дуже серйозний. Вона була вдягнена в той самий костюм, що й медсестри, — шорти та якийсь убогий бюстгальтер, але отого сміховинного металевого шолома та наспинної пластини на ній не було.