Решту групи складали чоловіки. На них були шорти, як на мені та на Старому. Із собою вони принесли купу звукозаписувальної стереоапаратури та іншого приладдя.
— Готові? — спитав начальник лабораторії.
— Починайте, — відповів Старий.
Мері підійшла до металевого крісла й сіла в нього. Двоє техпрацівників схилилися біля її ніг і заходилися прилаштовувати затискачі. Мері простягнула руку, розстібнула бюстгальтер, і той упав додолу, оголивши їй спину.
Я дивився на це застиглим поглядом, наче мені раптом наснився кошмар. Потім я схопив Старого за плечі, буквально відкинув його убік і враз опинився біля крісла, розштовхавши техніків.
— Мері! — заволав я. — Вставай і тікай звідси геть!
Старий витягнув пістолет й націлив на мене.
— Відійди від неї, — наказав він. — Ви троє — схопіть його і зв’яжіть.
Я поглянув на пістолет, а потім — на Мері. Вона не сказала нічого і не поворухнулася, та й не могла, бо її ноги були вже пристебнуті. Вона лише глянула на мене очима, сповненими співчуття.
— Йди звідти, Мері, — глухо мовив я. — Я сяду замість тебе.
***
Працівники винесли крісло, в якому сиділа Мері й принесли інше, більшого розміру. Я не міг скористатися тим, де сиділа вона, бо воно було підігнане під її розміри. Щойно принесене було підігнане під мене. Коли мене повністю пристебнули, я відчув себе неначе залитим у бетон. Після цього у мене почала нестерпно свербіти спина, хоча до неї ще нічого не доторкнулося.
Мері в кімнаті вже не було; сама вона вийшла, чи Старий наказав їй піти — хтозна, але це вже не мало значення. Після того як мене зафіксували, Старий підійшов до крісла, поклав мені руку на плече й мовив:
— Дякую, синку.
Я не визнав за потрібне відповідати.
Мені не було видно, як принесли паразита й причепили мені на спину. Схоже, дослідна установка, яку принесли лаборанти, була перероблена з дистанційно керованого приладдя, яке використовувалося для обстеження людей, що зазнали радіоактивного опромінення. Це, безсумнівно, була вона. Придивлятися мені було нецікаво, навіть якби я міг повернути голову достатньо далеко, — чого я не міг зробити.
Раптом загарчала та заверещала мавпа, і хтось вигукнув: «Тримайте її!».
Потім запала мертва тиша, неначе всі затамували подих, — щось вологе торкнулося моєї спини та шиї, і я зомлів.
***
Отямився я, відчуваючи ті ж самі енергійні кольки, як і минулого разу. Я усвідомлював, що потрапив у скрутне становище, тому вирішив подумати, чи можна якось із нього вислизнути. Мені не було страшно; я зневажав тих, що зібралися довкола, і був певен, що коли-небудь мені все одно вдасться їх перехитрити.
— Ти чуєш мене? — різко спитав Старий.
— Звісно, що чую. Не горлай.
— Ти пам’ятаєш, навіщо ми тут зібралися?
— Ясна річ, пам’ятаю. Ти хотів поставити мені кілька запитань. То чого ж ти чекаєш?
— Хто ти?
— Яке дурне запитання. Поглянь на мене. Я — людина, понад два метри заввишки, м’язів більше, ніж мозку, і моя вага складає...
— Я не про людину. Ти знаєш, до кого я звертаюся — до тебе.
— Будемо грати у «відгадайки-здогадайки»?
Старий відповів не відразу:
— Від того, що ти вдаватимеш, наче я не знаю, хто ти, краще тобі не стане.
— Але ж ти не знаєш, хто я.
— Гадаєш, я не знаю, що ти — паразит, який розмовляє зі мною через людське тіло? Я досліджував тебе увесь час, поки ти жив на тілі отої мавпи. Я дещо про тебе знаю, і це забезпечує мені перевагу над тобою.
І Старий почав рахувати:
— По-перше, тебе можна вбити.
По-друге, тобі можна завдати шкоди. Тобі не подобається електричний шок, і ти не здатен витримувати спеку, яку може витримати навіть людина.
По-третє, без свого носія ти безпорадний. Варто мені лише прибрати тебе з цього чоловіка — і ти мертвий.
По-четверте, ти не маєш інших здібностей, окрім тих, які ти можеш запозичити у свого носія. А зараз твій носій безпорадний. Спробуй свої затискачі на міцність — і поводься розважливо. Ти мусиш піти на співпрацю, інакше помреш.
Я слухав його впіввуха. Я вже випробував затискачі на міцність без страху й без особливої надії, і, як я й гадав, втеча виявилося неможливою. Це мене аж ніяк не стурбувало; я не відчував ані тривоги, ані страху. Мені було навдивовижу приємно знову бути з моїм володарем, бути вільним від напруження й негараздів. Моя робота полягала в служінні, а майбутнє якось владнається саме по собі.