А тим часом я мав бути насторожі, завжди готовий служити володарю.
Один ремінь на щиколотці видався мені менш тугим, ніж інший; можна було б спробувати просунути крізь нього стопу. Я перевірив на міцність затискачі передпліччя: якщо повністю розслабити м’язи, то можна було б...
Але я не намагався втекти. Бо вказівка надійшла миттєво, тобто я сам миттєво прийняв рішення, бо суперечностей між моїм володарем і мною не було: ми були єдині — вказівка чи прийняття рішення. Тож я знав, що втеча ще не на часі і ризикувати не варто. Я оглянув кімнату, намагаючись прикинути, хто з присутніх озброєний, а хто — ні. Наскільки я міг судити, зброю мав лише Старий, і це підвищувало мої шанси.
Десь глибоко в підсвідомості відчувався глухий біль провини та відчаю, відомий лише слугам володарів, але я був надто поглинутий наявною проблемою, щоб той біль мені заважав.
— Ну як? — спитав Старий. — Відповідатимеш на мої запитання чи хочеш, щоб я тебе покарав?
— Які запитання? — здивувався я. — До цього часу ти тільки й робив, що верз всілякі нісенітниці.
Старий сказав, звертаючись до одного з техпрацівників:
— Дай-но мені шокер.
Я не відчув загрози, бо не зрозумів, що саме Старий мав на увазі. І продовжував перевіряти затискачі на міцність. От якби спровокувати його покласти пістолет так, щоб я зміг до нього дотягнутися, якщо вдасться до того моменту звільнити хоча б одну руку...
Він ткнув мені межи плечі якимось прутом, і мене пронизав жахливий нестерпний біль. У кімнаті враз потемніло, неначе хтось вимкнув світло. На якусь мить мене струснуло й скрутило від болю. Цей біль неначе розчахнув мене навпіл, і мені на скороминущу хвилю здалося, що я залишився без володаря.
Невдовзі біль минув, залишивши по собі тільки пекучий спогад. Перш ніж до мене повернулася здатність говорити і перш ніж я зміг думати самостійно, мої розчахнуті половини з’єдналися воєдино, і я знову відчув себе у безпеці в руках свого володаря. Але вперше (і востаннє) за увесь той час, що я йому служив, я відчув, що мене охопила тривога — частина його власного страху та болю передалася мені, його слузі.
Я опустив погляд і побачив, як на моєму зап’ясті напухає тонка червона лінія — намагаючись звільнитися, я порізався об затискач. Та мені було байдуже; я міг би повідривати собі руки й ноги та втекти на закривавлених обрубках, якби мій володар обрав би такий спосіб втечі.
— Ну, що скажеш? — спитав Старий. — Як тобі сподобалася ця штука?
Паніка, яка мене спершу охопила, поволі затихла, і мене знову переповнило безтурботне відчуття благополуччя, хоча й насторожене та пильне. Мої зап’ястя та щиколотки, які почали було боліти, перестали мене турбувати.
— Навіщо ти це зробив? — спитав я. — Певна річ, ти можеш завдати мені болю, але навіщо?
— Щоб ти відповідав на мої запитання.
— Питай.
— Хто ти такий?
Відповідь прийшла не відразу. Старий потягнувся до шокера.
— Ми є народ, — почув я власний голос.
— Народ? Який іще народ?
— Обраний народ. Ми вивчали вас і знаємо ваші традиції та звички. Ми...
Я раптом зупинився.
— Продовжуй, — похмуро наказав Старий, зробивши шокером красномовний жест.
— Ми прибули, — продовжив я, — щоб дати вам.
— Дати нам що?
Мені доводилося відповідати, бо шокер був жахаюче близько. Але зі словами виникла певна проблема.
— Щоб дати вам мир, — бовкнув я.
Старий саркастично пирхнув.
— Мир, — продовжив я, — і задоволеність, а також радість покори. — Я знову завагався — «покора» не була підходящим словом. — Радість, — повторив я, — радість. нірвани.
Нарешті те, що треба, — це слово підійшло. Я відчув себе псом, якого гладять по голові за те, що він приніс кинуту палицю. І замахав від задоволення удаваним хвостом.
—Як я розумію, — задумливо мовив Старий, — ви обіцяєте людству, що коли ми просто здамося твоїм одноплемінникам, то ви піклуватиметеся про нас і нас ощасливите. Так?
— Саме так!
Старий довго вдивлявся в мене, але не в моє обличчя, а в те, що було на спині. Потім сплюнув на підлогу.
— Знаєш, — сказав він повільно, — мені і таким, як я, часто робили схожу пропозицію, хоча, можливо, і не в такому грандіозному масштабі. Однак ця пропозиція завжди виявлялася не вартою й ламаного гроша.
Я подався вперед настільки, наскільки мені дав змогу каркас.
— А ви самі спробуйте, — запропонував я. — Це можна зробити досить швидко, і тоді ви про все дізнаєтеся.
Старий уставився на мене, цього разу в обличчя.
— Може, й спробую, — задумливо мовив він. — А може, доручу спробувати комусь іншому. Не виключено, що одного дня я зроблю це сам. Але просто зараз, — продовжив він діловито, — ти маєш відповісти на нові запитання. Якщо ти відповіси на них швидко й належним чином, то не будеш покараний. Не поспішай, але й не зволікай, — закінчив Старий, змахнувши шокером.