— Розкажи, будь ласка.
— Ти сіла в те хитре крісло, знаючи, що я нізащо не дозволю тобі стати частиною експерименту. Ти добре знала це, і неважливо — усвідомлював це твій зрадливий жіночий розум, чи ні. Старий не зміг би загнати мене до того крісла — ані пістолетом, ані наркотиками. А ти могла. І змогла. Це ти змусила мене воліти радше померти, аніж відчути дотик отої потвори, і через цей дотик я почуваюся тепер огидним і зіпсутим. Це — на твоїй совісті.
Поки я говорив, обличчя Мері ставало дедалі блідішим, аж поки не позеленіло на тлі її рудого волосся.
— Ти справді так вважаєш, Семе? — спитала вона, перевівши подих.
— А що не так?
— Все не так, Семе. Я не знала, що ти будеш там. Я була страшенно здивована й спантеличена. Але я нічого не могла зробити, бо вже пообіцяла.
— Ага, така собі невинна школярочка.
— Не має значення. Як байдуже, чи знав ти, що я буду там, чи ні. Звісно, що ти помиляєшся, — але й це не має значення. Головне ось у чім: там опинився ти, і там опинилася я, і ти зрозумів, що станеться, коли ти зробиш те, що зробив. — Трохи почекавши, Мері продовжила: — Саме такий вигляд це має у твоїх очах, і я не можу заперечувати факти.
— Навряд чи ти зможеш їх заперечити.
Мері завмерла й надовго замовкла. Я теж мовчав. Нарешті вона озвалася:
— Семе, якось ти сказав мені щось типу того, що хочеш одружитися зі мною.
— Так, пам’ятаю щось подібне. Але то було давно й неправда.
— Я не сподіваюся, що ти поновиш свою пропозицію. Але є певний наслідок. Семе, можеш думати про мене що завгодно, але я нескінченно вдячна тобі за те, що ти для мене зробив. І я хочу сказати, що... е-е-е... міс Баркіс не проти. Ти розумієш, про що я, Семе?
Я весело вишкірився й поглянув на неї:
—Жінка до мозку кісток! Їй-богу, витівки жіночого розуму не перестають захоплювати мене й дивувати. Ви чомусь гадаєте, що завжди можна обнулити рахунок і почати все знову, зайшовши з козирної карти. — Поки я усміхався їй, вона почервоніла як буряк. — Нічого не вийде. Принаймні цього разу. Я не буду ставити тебе в незручне становище, прийнявши твою, безсумнівно, щедру пропозицію.
Хоч Мері й почервоніла, але відповіла мені спокійним стриманим голосом:
— Я сама цього захотіла. І це — правда. Я готова зробити для тебе не тільки це, а все, що завгодно.
Мій лікоть втомився, й я захотів спати. Я відкинувся на ліжко:
— Так, ти можеш дещо для мене зробити.
— Що? — спитала Мері з надією в голосі.
— Забирайся геть і більше не турбуй мене. Я втомився.
Я відвернувся і не чув, як вона пішла. Натомість я почув, як повернулася Доріс. Вона щетинилася, мов фокстер’єр, — мабуть, вони перетнулися в коридорі. Взявши руки в боки, вона уставилася на мене, така гарненька й мила — і дуже лиха.
— Вона знову окрутила тебе, еге ж?
— Не думаю.
— Не бреши. Ти розімлів перед нею. Я знаю — з чоловіками завжди так. Усі чоловіки — ідіоти! Такій жінці, як ця, варто лише хвостом покрутити — і ви вже падаєте до її ніг.
— Зі мною цього не сталося. Я її відшив.
— Та невже?
— Авжеж. Сказав їй іти геть і більше не приходити.
Доріс завагалася:
— Сподіваюся, що так воно й було. Може, ти й справді її нагнав, бо вона здавалася не надто радісною, коли вийшла з палати. Як ти почуваєшся? — спитала Доріс, швидко змінивши тему.
— Досить добре, — відповів я, і це була чиста брехня.
— Може, тебе трохи помасажувати?
— Не треба, просто ходи сюди. Сідай на ліжко й трохи зі мною поговори. Цигарку хочеш?
— Можна, якщо лікар не спіймає.
Доріс сіла на край ліжка; я підкурив дві цигарки і одну подав їй. Вона глибоко затягнулася, її груди піднялися, і її вельми відвертий бюстгальтер мало не луснув. Мені знову спало на думку — яка ж вона гарненька штучка, саме така, яка мені потрібна, щоб забути про Мері.
Ми трохи поговорили. Доріс висловила свої погляди на жінок: виявилося, що вони не подобаються їй в принципі, і при цьому вона не намагалася хоч якось виставити себе у кращому світлі — якраз навпаки!
— Візьмімо пацієнтів жіночої статі, — казала вона. — Одна з причин, чому я пішла на цю роботу, це те, що ми не беремо жінок похилого віку. Чоловік-пацієнт із вдячністю приймає те, що ми для нього робимо. А жінка сприймає це як належне та ще й верещить, вимагаючи більшого.
— А ти теж будеш такою пацієнткою, чи ні? — підштрикнув я її.
— Сподіваюся, що ні. Дякувати богу, маю добре здоров’я. — Вона загасила цигарку і зістрибнула з ліжка, трохи погойдуючись. — Час іти. Якщо треба — гукнеш.
—Доріс...
— Що?
— У тебе відпустка скоро?
— Невдовзі збираюся взяти два тижні відгулів, а що?