— Від мене?
— Минулої ночі. Ми влаштували тобі перевірку минулої ночі. Накачали наркотиками, загіпнотизували, зняли показники твоєї мозкової активності, проаналізували, викрутили тебе, мов ганчірку, й повісили сохнути. Паразит передав тобі певну інформацію, і вона перебувала у твоєму тілі, допоки її не витягнув із тебе фахівець із гіпноаналізу, після того як ти від того паразита звільнився.
— Яку ще інформацію?
— Про те, де вони живуть. Тепер ми знаємо, звідки вони прибули, і можемо завдати удар у відповідь. Ці тварі прилетіли з Титана, шостого супутника Сатурна.
Коли Старий це сказав, мені аж горло стиснуло, і я збагнув, що він каже правду.
— Звісно, ти опирався, перш ніж ми змогли витягнути з тебе цю інформацію, — задумливо продовжив Старий. — Нам довелося стримувати тебе, щоб ти не завдав собі ще більшої шкоди.
Замість піти від мене, він знову всівся на ліжко, закинув на нього свою здорову ногу і підкурив цигарку. Він був надто занепокоєний і не намагався вдавати доброзичливість. Щодо мене, то я вже не опирався йому — голова моя йшла обертом, і мені треба було про дещо дізнатися чітко й однозначно. Титан — це дуже далеко. Далі Марса люди ніколи не залітали, хіба що за винятком експедиції Сігрейвса, яка могла дістатися аж до місяців Юпітера, але так і не повернулася. Однак ми змогли б туди добратися, якщо б виникла така потреба. Щоб спалити їхнє гніздо!
Нарешті Старий підвівся й зібрався йти. Він вже дошкутильгав до дверей, але я зупинив його вдруге:
— Татку!
Я не називав його так вже багато років. Він повернувся, і на його обличчі з’явився здивований і якийсь беззахисний вираз:
— Що, синку?
— А чому ви з матір’ю назвали мене Елігу?
— Та в ті часи це було в моді. Так звали твого діда з материнського боку.
— Ясно. Втім, як на мене, причина недостатньо вагома.
— Може, й так.
Він вкотре повернувся, щоб піти, але я знову його зупинив:
— Татку, а якою людиною була моя матір?
— Твоя матір? Навіть не знаю, що й сказати. Мабуть, вона була дуже схожою на Мері. Так, юначе, дуже схожою на Мері.
З цими словами Старий вийшов, не давши мені можливості продовжити розмову.
Я відвернувся лицем до стіни. І через деякий час заспокоївся й заснув.
РОЗДІЛ 12
Це — мій особистий звіт про мій погляд на події, відомі всім і кожному. Я не пишу історію. Хоча б через те, що моя точка зору не є всеохоплюючою.
Можливо, мені було б варто перейматися долею світу замість турбуватися своїми власними справами. Можливо. Але я жодного разу не чув про солдата з тяжким пораненням, який би надміру непокоївся результатом битви.
Втім, схоже, особливих причин для занепокоєння не було. Я знав, що Президента вдалося врятувати за обставин, які розкрили б очі всім, навіть політикам, і це являло собою, на мою думку, останню перешкоду. Сила слимаків, тобто титанців, ховалася в їхній таємничості, а коли їх викрили, вони стали неспроможними встояти перед гігантською міццю Сполучених Штатів. Вони мали лише ті здібності, які могли почерпнути у своїх рабів, і я знав про це краще за інших.
Тепер ми отримали змогу зачистити їхній плацдарм тут, у нас. Потім треба буде переслідувати паразитів аж до їхньої домівки. Але плануванням міжпланетних експедицій я не займався. Про них я знав не більше, ніж про мистецтво Древнього Єгипту.
Коли лікар виписав мене з лазарету, я заходився шукати Мері. Я й досі мав покладатися лише на те, про що розповів мені про неї Старий, але й без того я мав сильні підозри, що виставив себе останнім ідіотом. Я не сподівався, що вона зрадіє, побачивши мене, але все одно мусив хоч якось виправдатися.
Можна подумати, що високу й гарну рудоволосу дівчину знайти буде так само легко, як, скажімо, пласку ділянку суходолу в Канзасі. Так, це справді було б легко, якби Мері належала до внутрішнього персоналу, але вона була польовим агентом. Польові агенти приходять і уходять, тоді як штатний персонал заохочують дбати лише про власну справу. Доріс більше не бачила Мері (так вона сказала) і розсердилася, дізнавшись, що я хочу її знайти.
У відділі кадрів від мене зневажливо відмахнулися. Я не дізнавався про неї офіційним порядком, я не знав імені агента, і взагалі — хто я такий? Відділ кадрів послав мене до оперативного відділу, тобто до Відділу Старого. А це мене не влаштовувало.
На вході, де реєстрували відвідувачів, мені повезло не більше ніж у відділі кадрів, ні, гірше — до мене там поставилися з підозрою, і я відчув себе шпигуном на власній роботі.