Мені довелося б добряче попотіти, якби поруч зі мною не опинилися двоє наших хлопців, бо цього разу мені трапився дужий молодик, колишній морський піхотинець. Ми вклали його біля Готліба, і знову Старому, Президенту і голові Сенату довелося щосили волати, відновлюючи порядок.
Потім почалася процедура «огляду й обшуку», хоч як би це когось не дратувало. До мене по черзі підходили жінки, я плескав їх по спині, і таким чином мені вдалося спіймати ще одного паразита. Потім мені здалося, що я спіймав іще одного, але виявилося, що то була прикра помилка: та огрядна жінка мала на шиї кавалок жиру, який збив мене з пантелику.
Мері виявила ще двох, а потім пішла низка з трьохсот із гаком конгресменів без паразитів за плечима. Невдовзі з’ясувалося, що дехто з них тримається осторонь і не бажає підходити.
Не вірте, коли хто-небудь скаже вам, що конгресмени тупі. Коли хочеш обратися до законодавчого органу, потрібно мати голову на плечах, а для переобрання треба бути психологом-практиком. Восьми людей зі зброєю виявилося недостатньо для цих дій, а точніше (включаючи Старого, Мері й мене), одинадцяти. Більшості слимаків вдалося б втекти, якби спікер Палати представників не організував допомогу.
За його сприяння нам вдалося спіймати тринадцятеро паразитів, з них десятеро — живцем. Лише один із носіїв отримав важке поранення.
Іще ніколи в Конгресі не бувало такого безладу з того часу, як Джефферсон Девіс, перший і останній Президент Конфедеративних Штатів Америки, виголосив своє фатальне рішення. Такого не було навіть після того, як впала Бомба.
РОЗДІЛ 13
Отже, Президент отримав необхідні йому повноваження, а Старий de facto став його начальником штабу. Нарешті ми змогли діяти швидко й ефективно. До речі, вам ніколи не доводилося поспіхом проводити якийсь проєкт крізь бюрократичну машину?
Вказівки мусять виконуватися; агенції необхідно координувати — і все має реєструватися в теках.
Старий мав на думці вельми простий план. Це не був той звичайний карантин, який він пропонував, коли зараза обмежувалася регіоном Де-Мойна. Перш ніж давати відсіч ворогу, треба було спершу виявити його розташування. Але урядові органи не могли забезпечити обшук двохсот мільйонів людей, люди мали робити це самотужки.
Програма «Оголена спина» планувалася як перша фаза операції «Паразит», і саме тому я змушений говорити як бюрократ. Але не зважайте на це. Ідея полягала в тім, що кожна людина (кожна!) мала оголитися до пояса і залишатися оголеною, допоки всіх титанців не виявлять і не знищать. Так, на плечах у жінок будуть мотузки бюстгальтера, але паразит за ними сховатися не зможе.
Ми швидко організували візуальну презентацію, яка мала супроводжуватися стереотрансляцією звернення Президента до країни. Швидкість нашої роботи дала змогу зберегти живцем семеро з тих паразитів, яких ми виявили у священних коридорах Конгресу, і тепер вони жили собі на спинах тварин-носіїв. Тепер ми мали змогу демонструвати їх широкому загалу поряд із найменш відразливими епізодами фільму про моє перебування в «електричному кріслі». Сам Президент мав постати перед телеглядачами в шортах, а моделі мали показати, що саме в цьому сезоні мусили носити законослухняні й роздягнуті належним чином громадяни, включно з металевим наспинним обладунком, призначеним для захисту індивіда навіть тоді, коли паразиту вдасться застукати його уві сні.
Одної чорної, як чорнило, ночі ми завершили свої приготування. А спічрайтери Президента написали йому промову. В ефектному фіналі на екрані мало з’явитися засідання Конгресу з обговоренням надзвичайної ситуації і кадрами, на яких чоловіки, жінки та діти демонструватимуть на камеру свої оголені спини.
За двадцять вісім хвилин до телетрансляції Президенту зателефонували з вулиці. Я був при цьому присутній. Старий залишався з Президентом всю ніч і тримав мене при собі для виконання всіляких доручень. Звісно, з нами була Мері, чиїм пріоритетним об’єктом опіки був Президент. Ми всі були в шортах: Програма «Оголена спина» розпочалася з Білого дому. Єдиними, хто почувався комфортно в такій одежині, були Мері, якій пасував будь-який прикид, темношкірий швейцар, який поводився наче король зулусів, і сам Президент зі своєю незворушною вродженою гідністю.
Коли пролунав дзвінок, Президент не завдав собі клопоту відімкнути нас від своєї лінії зв’язку.
— Слухаю, — сказав він. І швидко спитав: — А ти впевнений? То що ти пропонуєш, Джоне? Зрозуміло. Ні, гадаю, що так не вийде.
Відсунувши телефон убік і не змінюючи безтурботного виразу обличчя, Президент звернувся до помічника: