Я підійшов до мапи і спробував пригадати. Спітнівши, я нарешті показав на Новий Орлеан.
— Я абсолютно впевнений, що одна з посадок була тут, — сказав я, вдивляючись у мапу. — Не пам’ятаю, де приземлилися інші, але я точно знаю, що вони приземлилися в окремих місцях.
— А може, десь тут? — поцікавився Рекстон, показуючи на східне узбережжя.
— Не знаю, не знаю.
Старий вказав на іншу небезпечну територію на східному узбережжі.
— Нам відомо, що це — точка вторинного зараження.
Старий вчинив милосердно й не став розповідати, що до того зараження доклався й я.
— Більше нічого не пам’ятаєш? — роздратовано спитав Мартінес. — Подумай добряче, чоловіче.
— Та я не знаю. Насправді я ніколи не знав, що вони замишляють. — Я напружив голову так, що вона мало не луснула, а потім вказав на Канзас-Сіті. — Я надіслав туди кілька повідомлень, але не знаю, чи були то заявки на поставки.
Рекстон поглянув на мапу: Канзас-Сіті був утиканий червоними шпильками не менше за Айову.
— В такому разі припустимо, що в Канзас-Сіті також було приземлення. Наші технарі зможуть прояснити це питання. Можна буде застосувати суто логістичний аналіз, і таким чином вирахувати місце ще одного приземлення.
— Або кількох приземлень, — додав Старий.
— Так, або кількох приземлень. Безперечно. Але нам потрібно більше повідомлень.
Рекстон повернувся до мапи і уставився в неї задумливим поглядом.
РОЗДІЛ 16
Намагання бути мудрим по шкоді — дурне заняття. Але в момент приземлення першої тарілки цю небезпечну гидоту міг би розчавити один рішучій чоловік одною бомбою. А в час, коли троє представників «родини Кавано», тобто Мері, Старий і я, здійснювали розвідку в околицях Гриннелла та в Де-Мойні, ми навіть утрьох могли б знищити усіх слимаків, якби виявили безжалісність і, що важливіше, коли б знали, де всі вони були.
Якби програму «Оголена спина» запровадили не пізніше двох тижнів після першого приземлення, то вторгненню можна було б покласти край іще тоді. Але наступного ж дня стало ясно, що ця програма як наступальний крок зазнала фіаско. Проте як захисний крок вона виявилася корисною: ще чисті території можна було убезпечити від зараження, оскільки слимаки не мали змоги переховуватися. Окрім того, «Оголена спина» мала й деякі невеликі успіхи в плані наступу: заражені райони, але ще не взяті слимаками під повний контроль, були швидко від них очищені. Наприклад, сам Вашингтон і Нова Філадельфія. Новий Бруклін також — там я особисто давав конкретні поради. І в результаті усе східне узбережжя перетворилося з червоного на зелене.
Але територія в центрі країни, проявляючись на мапі, червоніла, і такою й залишалася. Інфіковані регіони горіли тепер рубіновим світлом, бо просту настінну мапу зі шпильками замінили величезною електронною мапою військового типу з масштабом десять кілометрів в одному сантиметрі. Вона займала усю стіну конференц-зали. Це була мапа-дублікат, тоді як оригінал ховали в підземеллях Нового Пентагона.
Країна розділилася навпіл, наче якийсь велетень розлив по центру червону фарбу. Дві зигзагоподібні янтарні лінії межували із широким пасмом, окупованим слимаками. Подекуди ці території накладалися по краях одна на одну — це були зони реальної діяльності, місця, де був можливий прийом прямої видимості як зі станцій, контрольованих ворогом, так і зі станцій, які все ще перебували в руках вільних людей. Одна така зона починалася біля Міннеаполіса, тягнулася західніше Чикаго та східніше Сент-Луїса, а далі зміїлася крізь Теннессі та Алабаму аж до Мексиканської затоки. Друга широким шляхом прорізала Великі рівнини й виходила на район біля міста Корпус-Кристі в Техасі. Центром янтарної зони, ще не сполученої з основним масивом, було місто Ель-Пасо в тому ж Техасі.
Поглянувши на цю мапу, я подумав: «А що ж там відбувається в отих прикордонних смужках?». У залі я був сам-один — кабінет зібрався на нараду, і Президент забрав Старого із собою. Рекстон зі своїми достойниками пішов раніше. Я ж залишився, бо мені не сказали, куди йти і що робити. Мені закортіло побродити по Білому дому, але я завагався. Тож я залишився, нервував і спостерігав, як бурштинові лампочки загоряються червоним і, значно рідше, як червоні лампочки починають блимати бурштиновим або зеленим.
«Як же ж вранішньому відвідувачу без високого офіційного статусу можна тут поснідати?» — міркував я. Я був на ногах із четвертої години, і все, чим мені вдалося підхарчитися, була чашка кави, яку приніс мені президентський служник. Але більш важливою була потреба знайти туалет. Я знав, де розташований туалет Президента, але не наважився ним скористатися, переконаний у тім, що це буде щось між актом державної зради та хуліганською поведінкою.