— Маєш знати, якщо хочеш досягнути хоча б чогось самотужки. Ось... — Старий подав мені ключ від аеромобіля. — Злітай до Канзас-Сіті й поглянь, що там і як. Тримайся подалі від трансляційних станцій, полісменів і. — чорт забирай! — ти ж краще за мене знаєш, звідки вони можуть напасти. Не попадайся слимакам на очі. До всього придивляйся. І не дозволяй себе спіймати. — Поглянувши на свого пальцевого годинника, Старий додав: — Повертайся сюди за пів години до півночі або раніше. Рушай.
— Чи не забагато часу ти виділив мені для оцінки всього міста? — дорікнув я. — Тільки до Канзас-Сіті майже три години ходу.
— Понад три години, — уточнив Старий. — Не привертай до себе уваги: пильнуй, щоб тебе не оштрафували.
— Ти ж чудово знаєш, що я — обережний водій.
— Рушай.
І я рушив, зупинившись біля Білого дому забрати своє спорядження. Я змарнував десять хвилин, переконуючи охоронця, що я справді тут був останньої доби і що мені вкрай необхідно забрати свої речі.
Авто було те ж саме, в якому ми зі Старим сюди приїхали, — я взяв його на стоянці Рок-Крик. Вуличний рух був слабенький, і я поцікавився у диспетчера стоянки, в чім причина.
— Вантажні й комерційні перевезення призупинені, — пояснив він. — Надзвичайний стан! До речі, ви маєте військовий допуск?
Я знав, що можу отримати його, зателефонувавши Старому, але не схотів дратувати його такими дрібницями. Тому відповів диспетчеру:
— Можете номер перевірити.
Він зітнув плечима й вставив мою картку в читальний пристрій. Моя здогадка була правильною: диспетчер отетеріло витріщився на мене і віддав картку зі словами:
— Ви, мабуть, велике цабе; напевне, особистий охоронець Президента.
Він не став питати, куди я зібрався, а я не став пояснювати. Мабуть, його комп’ютер, зчитавши номер Старого, заграв гімн Сполучених Штатів.
Піднявшись у повітря, я встановив автопілот на Канзас-Сіті й на максимальну дозволену швидкість, а сам спробував обдумати ситуацію. Кожного разу, коли при переході від однієї контрольної вежі до іншої я потрапляв у промінь радара, транспондер пищав, але обличчя на екрані не з’являлися. Мабуть, перепустка Старого годилася для цього маршруту незалежно від надзвичайного стану.
Мені спало на думку, що ж станеться, коли я пролітатиму над червоними зонами, і раптом збагнув, на що натякав Старий, кажучи про «наступний логічний крок». Чи пропустить мене мережа контролю на ті території, котрі, як ми чудово знали, кишіли паразитами?
Люди схильні уявляти собі комунікації як канали прямої видимості й нічого іншого. Але «комунікації» означають будь-який тип обміну інформацією, навіть якщо йдеться про стареньку бабцю, яка прямує до Каліфорнії з головою, вщент забитою плітками. Слимаки захопили канали зв’язку, тому президентське звернення не дійшло до адресата (принаймні ми це припускали) але рух новин неможливо перепинити так легко; такі заходи просто уповільнюють його. Тітонька Соня за радянською Завісою далеко не подорожує, бо це шкідливо для її здоров’я. Тому, якщо слимаки сподівалися утримати контроль над окупованою територією, то захоплення каналів зв’язку було б першим їхнім кроком.
Цілком резонно було б припустити, що їх було не настільки багато, аби опанувати увесь інформаційний обмін, але нічого іншого їм не залишалося робити.
Тож я дійшов єдиного висновку, який не мав істотного практичного значення: загарбники все одно щось робитимуть, і мені, як невід’ємній частині «процесу комунікації», слід приготуватися до ухильних маневрів, аби зберегти свою дорогоцінну шкіру.
А тим часом ріка Міссісіпі та червона зона невпинно наближалися з кожною хвилиною. Я подумав — що ж станеться, коли мій сигнал розпізнавання буде зафіксований станцією, контрольованою паразитами? Я спробував мислити як титанець, але виявив, що це неможливо, хоча і був певний час його рабом. Від згадки про це мене мало не знудило.
А що ж зробить комісар із безпеки, якщо якийсь ворожий літальний апарат пролетить над Завісою? Ясна річ, накаже його збити. Але це навряд чи мені загрожує. В повітрі я, скоріш за все, у безпеці.
Але треба не дати їм засікти моє приземлення — це ж елементарно.
Ага, «елементарно» — при наявності мережі контролю руху, яку з гордістю охарактеризували колись як таку, що крізь неї «навіть горобець не пролетить». А ще творці цієї мережі вихвалялися, що жоден метелик не зможе здійснити вимушену посадку без того, щоб не активувати при цьому систему пошуку й порятунку. Звісно, це перебільшення, але ж і я — не метелик.
Я збирався приземлитися неподалік зараженої території, а потім проникнути до неї суходолом. Рухаючись пішки, я зміг би подолати будь-яку захисну систему — механічну, електронну, патрульну або змішану. Але ж як можна замітати сліди, їдучи на машині, котра долає градус довготи кожні сім хвилин? Вона ж не зможе зобразити на своєму капоті безневинний погляд на кшталт «та я й сама не знаю, що тут роблю і як тут опинилася».