Якби я увійшов до червоної зони пішки, то Старий отримав би свою доповідь щонайшвидше аж на Михайлів день; він же хотів її мати ще до опівночі.
Колись, в один із рідкісних моментів поблажливого настрою, Старий сказав мені, що не завдає собі клопоту з роздачею своїм агентам детальних вказівок. Натомість він озвучує їм завдання, а там нехай кожен агент сам вирішує — тонути йому чи плисти. Я висловив думку, що це призводить до значних втрат серед агентів.
— Певною мірою так, — погодився Старий. — Але не більших, ніж якби я діяв протилежним чином. Я вірю в сили окремо взятого індивіда і намагаюся підбирати таких, які здатні виживати в екстремальних умовах.
— А як же, в біса, — спитав я його, — ти дізнаєшся, що тобі трапився саме такий тип, що здатен виживати?
На обличчі в Старого з’явилася зловісна посмішка.
— Тип, здатний до виживання, — це той, кому вдалося повернутися назад. Отак я й дізнаюся.
Я мав прийняти рішення в найближчі кілька хвилин. Елігу, сказав я собі, ось тепер ти й побачиш, до якого типу належиш — чорти б забрали Старого з його крижаним серцем!
***
Мій маршрут пролягав до Сент-Луїса, виводив мене на його окружну дорогу, а потім тривав до Канзас-Сіті. Але річ була в тім, що Сент-Луїс лежав у червоній зоні. На військовій мапі Чикаго був показаний як і досі зелений. Наскільки мені пам’яталося, бурштинова лінія йшла зиґзаґом на захід десь над містом Ганнібал у штаті Міссурі — мені було конче необхідно перетнути Міссісіпі, поки я перебував у зеленій зоні. Машина, яка перетинатиме річку десь із два з половиною кілометри завширшки, залишить на екрані локатора спалах не менш яскравий, ніж зірка в нічній пустелі.
Я надіслав на контрольну вежу запит знизитися до ешелону місцевого руху, і, не дочекавшись відповіді, знизився, перейшовши на ручне керування і скинувши швидкість. І рушив на північ.
Неподалік окружної дороги міста Спрингфілд я знову попрямував на захід, тримаючись на низькій висоті. Добравшись до річки, я повільно перелетів її низько над водою з вимкненим транспондером. Ясна річ, вимкнути сигнал радарного розпізнавання просто в повітрі не можна було на звичайній машині, але машини Відділу не були звичайними. Старий інколи дозволяв собі користуватися гангстерськими штучками.
Я мав надію, що коли під час мого перетину річки місцевий рух контролювався, то мій спалах на екрані могли б сплутати з якимось човном на воді. Я достеменно не знав, в якій зоні перебувала контрольна вежа по той бік ріки, але, якщо пам’ять мені не зраджувала, це мала бути зелена зона.
Я тільки-но хотів знову увімкнути транспондер, гадаючи, що так буде безпечніше або принаймні не так помітно, як раптом берегова лінія переді мною розступилася. На мапі там не було позначено жодної притоки, і я вирішив, що то якась бухта або нове додаткове русло, прорізане весняною повінню і ще не відображене на мапі. Я знизився мало не до рівня води і рушив вздовж русла. Воно було вузьке, звивисте й щільно перекрите кронами дерев, тому летіти там було все одно що бджолі намагатися втиснутися в тромбон, але дерева забезпечували майже ідеальний захист від радарів, тому я запросто міг для них «загубитися».
Але кілька хвилин по тому я й справді загубився, і не лише для будь-якого оператора за екраном локатора, а й для самого себе — я загубив себе на мапі. Канал зміївся і робив зиґзаґи, і я настільки заклопотався, керуючи машиною вручну і намагаючись не розбитися, що втратив усі навігаційні орієнтири. Я матюкався й жалкував, що моє авто не було летючим підводним човном, інакше я посадив би його на воду.
Раптом лінія дерев на лівому березі перервалася, і я помітив відрізок рівної землі. Я скинув швидкість і посадив машину, загальмувавши її так різко, що мене мало не перерізало навпіл ременем безпеки. Але я тепер був на суходолі, й мені вже не треба було зображати із себе сома в каламутному рівчаку.
Що ж робити, думав я. Навкруги нікого не було видно, і я дійшов висновку, що опинився на задвірку чиєїсь ферми. Безперечно, десь неподалік мало бути шосе. Я визнав за краще вийти на нього і рухатися суходолом.
Але відразу ж відкинув цю думку як недоречну. За три години льоту від Вашингтона до Канзас-Сіті я майже завершив подорож, і наскільки ж далеко від Канзас-Сіті я опинився? Суходолом їхати години зо три. З такими темпами все, що мені треба було зробити, — це сховати десь машину за п’ятнадцять-двадцять кілометрів від Канзас-Сіті і піти пішки; в такому разі мені лишилося б тільки три години. Я почувався жабою, яка с кожним стрибком наближалася до краю колоди, але так до нього й не дісталася. Отже, я мусив знову злетіти, бо часу було обмаль.