Але я не наважувався зробити це, допоки не зможу достеменно пересвідчитися, що тутешній рух контролюється вільними людьми, а не слимаками.
Раптом мені пригадалося, що я досі ані разу не вмикав стереотрансляцію, відтоді як полетів із Вашингтона. Я — не великий прихильник стереомовлення, бо вони роблять із нього бутерброд із реклами, всілякого непотребу та новин, тому це часто наштовхує мене на думку, а чи доречний такий «прогрес». Втім, новини можуть стати в пригоді.
Але каналу новин я так і не знайшов. Натомість натрапив на: а) лекцію такої собі Міртл Дулайтлі, доктора філософських наук, на тему «Чому чоловіки втомлюються від жінок?» за сприяння компанії «Ютаген» із виробництва гормонів (я дійшов висновку, що ця достойна жінка мала чимало досвіду в цій сфері); б) тріо дівчат-хіпі, які виконували пісню «Якщо хочеш мене, то чого ж ти мовчиш?» і в) епізод із серіалу «Лукреція пізнає життя».
Шановна доктор Міртл була повністю вдягнена і на своїй широкій та кремезній фігурі могла розмістити щонайменше трьох слимаків. Тріо дівчат були вдягнені так, як і личить хіпі, але спинами до камери вони не поверталися. З Лукреції чомусь завжди зривали одяг, бо вона не хотіла добровільно скидати його сама, але то камера завжди з’їжджала убік, то світло гасло, тому я так і не зміг перевірити, чи була її спина вільною від паразитів.
Жодного сенсу в тім, що я побачив, не було. До того ж, можливо, всі ці програми були записані за тижні чи навіть за місяці до того, як Президент виголосив програму «Оголена спина». Я продовжував перемикати канали, намагаючись знайти новини або хоч якусь передачу, що транслювалася в прямому ефірі, як раптом переді мною виник диктор із професійною індиферентною усмішкою на пиці. Він був повністю одягнений.
Невдовзі я збагнув, що то була одна з отих невибагливих дурнуватих передач. Диктор казав таке: «...а якась удачлива жіночка, котра просто зараз сидить перед екраном, може в цю мить отримати абсолютно безкоштовно домашнього робота-дворецького “шість в одному” від фірми “Дженерал Атомікс”. Хто стане цією щасливицею? Ви? Чи, може, ви?». Диктор на мить відвернувся від камери — і я побачив його плечі. Вони були вкриті сорочкою та піджаком і мали характерну округлу форму, майже горбату. Я опинився в червоній зоні.
***
Коли я вимкнув трансляцію, то виявив, що за мною стежать, — то був малий підсвинок років з дев’ять. На ньому не було нічого, окрім шортів, але засмага на його плечах свідчила, що він звик так ходити. Я опустив скло:
— Агов, шибенику, де тут шосе?
Він трохи повитріщався на мене, а потім відповів:
— Дорога до Мейкона проходить аж ген отам. А скажіть, дядьку, це у вас «Кадилак Зіппер», еге ж?
— Авжеж. Так де ти, кажеш, тут дорога?
— А ви мене підвезете?
— Немає часу. Де дорога?
Малий окинув мене поглядом, а потім відповів:
— Візьміть мене із собою, тоді покажу.
Я здався. Поки він забирався всередину, я відкрив свою валізу й дістав із неї сорочку, штани, куртку й начепив їх на себе. І нарочито безпечним тоном спитав:— Може, мені не слід було вдягати сорочку? Тутешні люди носять сорочки?
— У мене є сорочки! — ображено скривився малий.
— Я ж не сказав, що в тебе їх нема, а просто спитав, чи ходять тутешні люди в сорочках.
— Звісно, що ходять. Ми ж не в Арканзасі, дядьку.
Я кинув цю тему й знову спитав про дорогу. Натомість малий поцікавився:
— А можна я оцю кнопку натисну, коли ми злетимо?
Я пояснив цьому підсвинку, що ми поїдемо суходолом. Він неприховано розсердився, але дорогу показати погодився. Я їхав обережно, бо машина була надто важкою для сільської ґрунтової дороги. Невдовзі малий сказав мені повернути. Трохи згодом я зупинив авто і спитав:
— То ти покажеш мені, нарешті, дорогу, чи, може, мені по сраці тобі надавати?
Малий відчинив дверцята й вислизнув на землю.
— Гей, ану стривай! — заволав я.
Малий озирнувся.
— Дорога он там, — показав він.
Я розвернувся, не сподіваючись знайти шосе, але все ж таки знайшов його на відстані півсотні метрів. Виявилося, що цей шибеник фактично провів мене по колу.
Назвати ту дорогу трасою можна було лише з великою натяжкою — в її покритті не було ані грама гуми. Та все ж таки це було хоч якесь шосе, і я вирушив на захід. Загалом, я змарнував понад годину.