То була тимчасова споруда зі старовинними дверима без електроприводу. Я відчинив їх легеньким поштовхом ноги, обдивився інтер’єр вліво-вправо і вгору, а потім увійшов. Переді мною показався передпокій із дверима в дальньому кінці.
— Заходьте, — гукнув хтось зсередини.
Не втрачаючи пильності, я увійшов.
Всередині мене зустріли двоє чоловіків, обидва в білих халатах; в одного до голови було прикріплене дзеркальце отоларинголога. Він поглянув на мене й різко мовив:
— Це займе не більше хвилини. Підійдіть сюди.
Він зачинив двері, крізь які я увійшов — почулося, як клацнула клямка.
Там була приємніша обстановка, аніж та, яку ми організували в Конституційному клубі, — якби я мав час придивитися, то вона мені б навіть сподобалася. На великому столі видовжилася низка транзитних коробок для титанців, які вже відкрили й підігріли. Другий чоловік вже тримав одного слимака напоготові — для мене, як я зрозумів, — причому тримав під кутом, аби я не бачив, що було всередині коробки. Вочевидь, ці транзитні контейнери не викликали підозр в очах потенційних жертв, оскільки у лікарів під руками завжди є речі, призначення яких є невідомим для простих людей.
Що ж до самої процедури, то мене попрохали притулитися очима до лінз стандартного приладу для перевірки гостроти зору. Один «лікар» мав тримати мене, поки я, витріщаючись в окуляр, зачитуватиму перевірочні цифри, а його «асистент» тим часом мав причепити мені на спину володаря. Все чинно й спокійно, і жодного тобі насильства.
Як я дізнався, будучи на «службі» у паразитів, не було навіть необхідності оголяти жертві спину. Достатньо було лише притулити слимака до оголеної шиї, а потім жертва вже сама поправляла сорочку, прикриваючи таким чином свого «вершника», перед тим як піти.
— Підійдіть сюди, — повторив «лікар». — Притуліться очима до лінз.
Я швидко підійшов до лавки, на якій був змонтований прилад для перевірки гостроти зору, і вдав, що виконую його вказівки. А потім різко обернувся.
«Асистент» вже рушив до мене, тримаючи напоготові коробку зі слимаком. Коли я обернувся, він відхилив її убік від мене.
— Лікарю, — сказав я. — Я ношу контактні лінзи. Може, мені їх зняти?
— Не треба, — відрізав він. — Не будемо гаяти часу.
— Але ж, лікарю, — заперечив я, — я хотів би перевірити, як вони сидять. Останнім часом у мене виникли проблеми з лівою лінзою, — і я підняв обидві руки, щоб розширити повіки мого лівого ока. — Ось бачите?
— Тут вам не клініка. — сердито відказав він. — Робіть те, що вам кажуть.
Я міг тепер дотягнутися до них обох: опускаючи руки, я міцно згріб чоловіків докупи і вчепився пальцями у них межи лопаток. І кожна моя рука намацала під їхніми халатами щось м’яке й драглисте — від цього дотику мені стало гидко.
Колись мені довелося побачити, як машина збила на вулиці кота: бідолаха злетів високо угору, неприродно вигнувши спину й розчепіривши лапи. Ці двоє небораків нагадали мені оту нещасну тварину: вони скорчилися й вивернулися так, наче всі нервові клітини в їхніх тілах одночасно отримали потужний імпульс.
Мабуть, це сталося тому, що я швидко розчавив їхніх володарів.
Я не зміг їх втримати — вони викрутилися з моїх рук і плюхнулися на підлогу. Але мені не треба було їх тримати: після перших конвульсій обидва «медики» обм’якли і знепритомніли, може, навіть померли.
Хтось постукав у двері.
— Хвилиночку, гукнув я, — лікар зайнятий.
Стук припинився. Я пересвідчився, що двері замкнені, а потім підійшов до «лікаря» й стягнув із нього халат — побачити, що я зробив із «вершником».
Істота являла собою розчавлену слизьку масу, яка вже починала смердіти. Такою ж була тварюка й на «асистенті», що дуже мене задовольнило, бо інакше мені б довелося стріляти в обох слимаків, а я не зміг би цього зробити, не ризикуючи вбити при цьому і їхніх носіїв. Тож я полишив цих двох чоловіків — живих чи мертвих — із перспективою бути знову захопленими слимаками.
З володарями в коробках було інакше. Увімкнувши пістолет на віяльний максимальний режим, я попалив їх усіх за лічені секунди. Під стіною стояли два великі ящики. Не знаю, чи були там титанці, але я не мав підстав думати інакше. І почав нещадно палити їх променем пістолета, аж поки не обвуглилися дерев’яні дошки.
У двері знову почали стукати. Я швидко озирнувся навкруги — де б мені сховати двох чоловіків? Виявилося, що ніде, тому я вирішив вдатися до класичного військового маневру. Вже зібравшись покинути будівлю крізь двері для виходу, я відчув, що чогось бракує. Завагався й знову озирнувся довкола.