Лягавий повівся точнісінько так, як і вдарений колись машиною кіт: все його тіло вибухнуло корчами. Не встиг він впасти на тротуар, як я вже був у машині і тиснув на газ.
І зробив це дуже вчасно — маскарад закінчився так само раптово, як і в офісі у Барнса: натовп накинувся на авто. Якась молодиця вчепилася нігтями в гладенький капот моєї машини і тягнулася за нею метрів із п’ятнадцять, перш ніж мені вдалося різким поворотом струсити її геть. На той момент я вже встиг набрати швидкість і продовжував прискорюватися. Уникаючи зустрічних машин, я чекав, поки не з’явиться достатньо простору, щоб піднятися в повітря.
Ліворуч показалася поперечна вулиця, я швидко в неї звернув. Це було помилкою, оскільки через дерева, які звисали над нею, я не міг злетіти. Наступний поворот був іще гіршим. Я проклинав градобудівників, які перетворили Канзас-Сіті на парк. Мені довелося пригальмувати. Тепер я рухався з дозволеною в місті крейсерською швидкістю, видивляючись достатньо широкий бульвар для нелегального злету. Нарешті мої думки наздогнали мене, і я збагнув, що жодних ознак погоні немає. Тут мені стала в пригоді моя добра обізнаність із володарями. За винятком прямого спілкування «спина до спини», титанець живе у своєму носії і за його сприяння; він бачить те, що бачить носій, і отримує ту ж саму інформацію, яку отримує заручник через свої органи чуття.
Це я добре знав. Тому був впевнений, що слимаки на розі навряд чи шукали саме мій автомобіль, — окрім того конкретного слимака, який сидів на плечах полісмена, — а з ним я вже розквитався!
Звісно, мене шукатимуть інші паразити, які були неподалік, але вони мали лише ті фізичні здібності, якими володіли їхні носії. І я вирішив, що маю ставитися до них із пересторогою, не більшою — чи, може, трошечки більшою, — ніж до звичайного натовпу роззяв. Себто я можу їх просто ігнорувати й забути про них, спокійно переїжджаючи з району в район.
Мені залишалося тридцять пільгових хвилин, і я нарешті вирішив, який доказ мені потрібен: це мав бути колишній заручник, який зміг би розповісти, що трапилося з містом. Отже, мені належало врятувати полоненого.
Я мав спіймати чоловіка, якого осідлав слимак, причому спіймати його так, щоб не завдати йому шкоди. Для цього треба було усунути або вбити його «вершника» і доставити звільненого полоненого до Вашингтона. Часу для вибору кандидатури і для підготовки плану я не мав, тому мусив діяти невідкладно. Щойно я прийняв рішення, як помітив чоловіка, який ішов за квартал попереду мене. Він ніс портфель і ступав як чоловік, котрий прагне якомога скоріше дістатися домівки, де на нього чекає смачна вечеря. Я зупинився біля нього й гукнув:
— Агов!
— Що таке? — спитав незнайомець.
— Я щойно був у міській мерії. Нема часу пояснювати — сідайте в авто, і ми проведемо пряму співбесіду.
— Мерія? Ви про що? — насторожився чоловік.
— Зміни у планах, — відповів я. — Не гаймо часу.
Швидко в машину!
Чоловік відсахнувся. Я вискочив з авто і вхопив його за сутулі плечі.
Але не відчув нічого. Бо моя рука впала на кістляву людську плоть, і чоловік почав голосно верещати.
Я заскочив назад у машину і швидко вшився геть. Від’їхавши кілька кварталів, я сповільнив хід і замислився. Невже я помилився? Невже мої нерви так перенапружилися, що слимаки почали ввижатися мені навіть там, де їх не було?
Ні! В мені пробудилася незламна воля Старого дивитися фактам у вічі й бачити їх такими, якими вони є. Митний пункт пропуску, купальники, плавальний басейн, полісмен біля газетного автомату — це були відомі мені факти, а цей останній інцидент свідчив лише про те, що мені трапився рідкісний виняток, незаражений екземпляр — один із десятка, а може, і з кількох десятків, якого ще не встигли завербувати. Я натиснув на газ, видивляючись наступну жертву.
Нею виявився чоловік середнього віку, який поливав свій газон, — постать настільки буколічна, що я вже хотів проїхати повз нього. Але часу було обмаль, тим більше що на чоловікові підозріло горбився на спині товстий светр. Якби я вчасно побачив на веранді його дружину, то, безперечно, не затримався би, бо спідниця й бюстгальтер — єдине, у що вона була одягнена, — вказували на те, що слимака на ній не було.
Я зупинився, й чоловік запитально поглянув на мене.
— Я щойно з мерії, — завчено повторив я. — Нам із вами треба поспілкуватися напряму. Сідайте в машину.
— Для цього треба зайти до будинку, бо авто занадто на виду.
Коли я підійшов до нього, він прошепотів:
— Обережно. Жінка не з нами.