— Це — ваша дружина?
— Так.
Ми зупинилися на ґанку, і він сказав:
— Люба, знайомся, це — містер О’Кіф. Нам треба з ним дещо обговорити. Ми пройдемо до кабінету.
— Ну аякже, коханий, — усміхнулася жінка. — Добрий вечір, містере О’Кіф. Спекотно сьогодні, еге ж?
Я кивнув, і вона повернулася до свого в’язання. Ми пройшли всередину, і чоловік завів мене до свого кабінету. Оскільки ми обидва грали в маскарад, то я увійшов першим, як і личить гостю в супроводі господаря. Мені не хотілося показувати йому свою спину.
Саме через це я наполовину був готовий до того, що сталося через мить. Чоловік вдарив мене в потилицю. Але я швидко крутнувся і впав майже неушкодженим. Кілька разів крутнувшись на долівці, я зупинився, лежачи на спині.
У підготовчій школі нас били мішками з піском, за те що ми, впавши, відразу ж намагалися підхопитися. Пам’ятаю, як мій тренер казав зі своїм характерним бельгійським акцентом: «Сміливці підводяться — і гинуть. Будь боягузом — бийся, лежачи на спині».
Тож я, лежачи на підлозі, спробував відбитися від нападника п’ятами. Той позадкував, немовби танцюючи, і на якусь мить опинився достатньо далеко від мене. Схоже, пістолета він не мав, і тепер, користаючись нагодою, я міг би вихопити свого. Але в кімнаті був камін, справжній камін із кочергою, лопатою й щипцями. Описуючи півколо, чоловік позадкував до каміна.
Неподалік мене стояв невеличкий стіл. Я стрибнув, потім покотився, вхопив той столик за ніжку й жбурнув. Стіл поцілив чоловікові в пику якраз тоді, коли він вхопився за кочергу. Але в ту ж мить я накинувся на нього.
Його володар здихав у моїх пальцях, а сам чоловік конвульсивно смикався, коли я раптом почув несамовитий вереск. В одвірку з’явилася його дружина. Я кинувся вперед і торохнув її просто у подвійне підборіддя. Її вереск різко перервався, і вона рухнула на підлогу, а я тим часом повернувся до її чоловіка.
Обм’яклого чоловіка піднімати надзвичайно важко — на те, щоб підняти його й покласти собі на плечі, я витратив більше часу, ніж на те, щоб заткнути йому пельку. Ох і важкий же він був! Але я — жилавий вовцюган, рукатий та ногатий, і мені так-сяк вдалося підтюпцем віднести чоловіка до машини. Шум нашої бійки підняв на ноги тільки дружину моєї жертви, але її крики розбурхали щонайменше половину мікрорайону. З обох боків вулиці з дверей повискакували люди. Поки що вони були досить далеко від мене, до того ж я з полегшенням побачив, що двері машини відчинені. І я поквапився до неї.
Однак моя радість змінилася роздратуванням: за кермом сидів шибеник — точна копія того, який водив мене нещодавно по колу, — і смикав за ручки керування. Проклинаючи все на світі, я скинув свого полоненого на округле заднє сидіння і вхопив малого за шкірку. Він наїжачився й почав пручатися, та я відірвав його від сидіння й викинув з автомобіля — прямісінько в руки першого з моїх переслідувачів.
Це мене й врятувало. Поки він відривав від себе малого, я заскочив на водійське сидіння і рвонув уперед, не потурбувавшись зачинити дверцята і надіти ремінь безпеки. Коли я завертав на першому ж повороті, дверцята рвучко захлопнулися, а я мало не з’їхав із сидіння. Потім я поїхав прямим курсом — достатньо довго, щоб встигнути пристебнути ремінь безпеки. На наступному розі я знову зробив різкий поворот, мало не зіштовхнувшись при цьому зі звичайним наземним авто, і помчав далі.
Нарешті я знайшов потрібний мені широкий бульвар, схоже, то був Пасео, і натиснув кнопку «Зліт». Можливо, я спричинив кілька аварій, але у мене не було часу клопотатися через це. Не чекаючи, поки машина набере висоту, я скерував її на схід і, рухаючись у східному напрямку, продовжив набір висоти. Міссурі я перетнув у ручному режимі і, намагаючись якомога швидше розігнатися, використав всі прискорювачі, передбачені конструкцією машини. Можливо, саме ці зухвалі й незаконні дії й врятували мою голову: щойно я вибрав свій останній прискорювач, як десь над Колумбією я відчув, що авто сильно струснуло. Хтось випустив по мені ракету-перехоплювач, здається, то був так званий винищувач дияволів, і ця вкрай небезпечна штука мало не влучила в мою машину.
Пострілів більше не було, і це був добрий знак, бо відтоді я перетворився на чудову мішень. Моя права турбіна різко почала нагріватися, мабуть, через близький вибух ракети, або просто від того, що я нещадно гнав машину у форсованому режимі. Я дав їй можливість нагріватися іще протягом десяти хвилин, молячись, щоб вона не розлетілася на друзки. Коли ж Міссісіпі лишилася позаду, а індикатор вже заповз далеко в зону «Небезпека», я вимкнув праву турбіну, і машина зашкутильгала на лівій. Більше п’ятисот кілометрів на годину вижати з неї не вдавалося, але я вже був поза межами червоної зони, серед вільних людей.