***
Приземлився я невдало, але не ушкодив ані себе, ані пасажира. Довго чекати мені не довелося. Військові освітили мене ракетами і швидко приземлилися поруч зі мною, перш ніж я встиг переконатися, що моя машина не розвалиться остаточно й не спалахне. Вони забрали мене до своєї бази, де я зустрівся з капітаном особисто. Він навіть дозволив мені передати повідомлення, після того як його «психи» влаштували мені сеанс гіпнотичного сну, а потім вивели з нього, вколовши мені спеціальний антидот. На той момент було вже о пів на першу за п’ятим часовим поясом, і операція «Контрудар» тривала якраз цю саму годину й тридцять хвилин.
Старий вислухав мій звіт, буркнув, потому наказав мені заткнутися й прийти до нього вранці.
РОЗДІЛ 19
Якби ми зі Старим сходили до Національного зоопарку, а не на прогулянку, то мені не треба було б їхати до Канзас-Сіті. Тих десятьох титанців, яких ми відловили під час спільного засідання обох палат Конгресу, плюс тих двох, які були спіймані наступного дня, передали у відання директора зоопарку, щоб він посадовив їх на плечі нещасливих антропоїдів, переважно шимпанзе та орангутанів. Горил серед них не було.
Директор наказав закрити мавп у ветеринарному шпиталі зоопарку. Двох шимпанзе, Абеляра та Елоїзу, помістили разом в одній клітці — вони завжди були парою, і тому, якщо виходити із суто людської точки зору, жодної вагомої підстави тримати їх окремо не було. Можливо, саме це й пояснює, чому нам, людям, важко мати справу з титанцями суто психологічно; навіть ті, хто пересаджував слимаків на мавп, продовжували сприймати результати експериментів із точки зору мавп, а не титанців.
У клітці поруч із тою, де сиділи шимпанзе, тримали сім’ю туберкульозних гібонів. Через хворобу їх не використовували як носіїв, і спілкування між клітками не було. Вони були розділені розсувними розбірними панелями, і кожна клітка мала власний кондиціонер повітря. Мені доводилося бувати і в гірших шпиталях, особливо запам’ятався один із таких в Україні...
Коротше кажучи, наступного ранку панель виявилася відсунутою, і гібони поєдналися із шимпанзе. Абеляр, а може, й Елоїза, якось спромоглися відімкнути замок. Цей замок мав бути нездоланним для мавп, але вони змогли його подужати за підтримки титанців. Тому причин нарікати на інженера, який змайстрував замок, не було.
Було двоє шимпанзе, плюс двоє титанців плюс п’ятеро гібонів, а наступного ранку було семеро мавп і семеро «вершників»-титанців.
Цей факт виявили ще за дві години перед тим, як я відбув до Канзас-Сіті, але Старому про це не повідомили. А якщо б повідомили, то він знав би, що Канзас-Сіті вже насичений слимаками. Я міг би й сам про це здогадатися. Та якби Старому сказали про гібонів, то операція «Контрудар» ніколи б не розпочалася.
Ця операція виявилася найгіршим провалом в історії війн. Вона була прекрасно продумана, і точно опівночі в Зоні 5 були здійснені висадки десантів на дев’яносто шість об’єктів: газетні редакції, диспетчерські пункти, станції-ретранслятори і таке інше. Штурмові підрозділи складалися з еліти аеромобільних військ, здебільшого із сержантів-ветеранів. Їх супроводжували технарі, чиїм завданням було повернення кожного комунікаційного пункту до нормальної роботи.
Після цього кожна з місцевих станцій мала передати в прямому ефірі промову Президента. Таким чином програма «Оголена спина» мала охопити всю заражену територію, війна швидко скінчилася б, а після її завершення залишилося б здійснити тільки невеличку зачистку.
Вам коли-небудь доводилося бачити пташку, яка ранить себе, б’ючись об віконну шибку? Пташка не дурна, вона просто не має всієї повноти інформації.
***
Через двадцять п’ять хвилин після опівночі почали надходити перші звіти про захоплення таких-то і таких-то точок.
Трохи згодом з інших точок почулися крики по допомогу. Станом на першу ночі були задіяні майже всі резерви, і складалося враження, що операція проходить добре, настільки добре, що командири підрозділів доповідали про це просто під час висадки на землю.
І більше про них ніхто й нічого не чув.
Червона зона проковтнула оперативно-тактичну групу так, наче її ніколи й не було, — одинадцять тисяч одиниць військової техніки, сімдесят командувачів груп і... втім, навіщо продовжувати? Сполучені Штати зазнали найгіршої поразки з часів Чорної неділі. Поразки не в кількості, бо місто не бомбили, а в якості. Хочу зауважити, що я не критикую Мартінеса, Рекстона і Генеральний штаб чи тих бідолах, які брали участь у десантах. Операція була спланована належним чином, вона базувалася на, здавалося б, безпомилковій оцінці реалій, надто що ситуація вимагала негайного реагування із застосуванням наших найкращих ресурсів. Якби Рекстон не послав у бій своїх найкращих хлопців, то йому світив би трибунал — на кону стояла доля всієї країни, і він чудово це знав.