— Гм-гм... — мугикнув шеф. — Семмі, на перехресті зверни ліворуч. Подивимося місцину, розташовану приблизно за три кілометри звідси.
— Ту, що виявили за допомогою тріангуляції на фото?
— А хіба існує іще якась?
Але ми туди не потрапили. По-перше, там був несправний місток, і мені забракло місця розігнати авто, щоб перескочити через нього, до того ж правила наземного дорожнього руху забороняли авіамобілям здійснювати подібні маневри. Тож ми подалися в об’їзд на південь і знову спробували проїхати єдиним маршрутом, який залишався. Але на трасі нас зупинили знак «Об’їзд» і полісмен. Хмиз у лісі горить, сказав він нам; а якщо ми проїдемо далі, то нас можуть самих залучити до боротьби з вогнем. І мене — найпершим.
Змахнувши віями, Мері чарівно усміхнулася — і полісмен розтанув. Сестричка зазначила, що ані вона, ані дядько Чарлі не вміють керувати автомобілем, і це, ясна річ, була брехня.
Коли ми від’їхали, я спитав її:
— Що скажеш про оцього копа?
— Ти про що?
— Він також євнух?
— Та ні, аж ніяк! Такий привабливий чоловік.
Її відповідь чомусь мені не сподобалася.
Старий заборонив мені підніматися в повітря, аби пролетіти над точкою, визначеною за допомогою тріангуляції. Сказав, що це марна справа. Тож ми попрямували до Де-Мойна. Замість того, щоб припаркуватися біля платного пропускного пункту, ми заплатили та проїхали до самого міста і невдовзі опинилися в головній студії місцевої радіостанції. Дядько Чарлі прорвався до офісу директора, тягнучи нас за собою. Він кілька разів збрехав, хоча, може Чарльз М. Кавано справді був великим цабе у Федеральному управлінні комунікацій. Звідки мені було знати?
Коли ми увійшли до кабінету і двері за нами зачинилися, Старий продовжив поводитися в стилі «я — великий начальник».
— А тепер розкажіть мені, сер, що це за дурня така про фальшивий зореліт? Висловлюйтеся чітко й зрозуміло, сер. Попереджаю, що від цього залежатиме ваша ліцензія на мовлення.
Директор, маленький чоловічок із покатими плечима, схоже, не злякався, а просто розсердився.
— Ми вже все повністю пояснили нашими каналами, — відказав він. — Ми стали жертвами витівки одного з наших працівників. Його вже звільнили.
— Навряд чи цю реакцію можна назвати адекватною, сер.
Чоловічок (звали його Барнс) тільки плечима знизав: — А що ви пропонуєте? Повісити його вниз головою? Дядько Чарлі тицьнув на нього сигарою:
— Попереджаю вас, шановний, що зі мною легковажити не варто. Я щойно провів власне розслідування, і мені не віриться, що двоє сільських бовдурів та один молодший радіоведучий змогли провернути такий сміховинний трюк. Для цього потрібні були гроші. Так, добродію, гроші. А де ці гроші можна знайти? Тут, нагорі. А тепер скажіть мені, сер, що ви...
Мері сиділа біля робочого столу Барнса. Вона поправила своє вбрання якось так, що стало видно більше її неприкритого тіла, а її поза нагадала мені картину Гої «Маха оголена». Вона зробила Старому знак пальцем вниз.
Барнс міг і не помітити того знаку, бо, схоже, всю свою увагу зосередив на Старому. Але він помітив. Барнс обернувся до Мері — і його обличчя помертвіло. Він рвучко кинувся до столу.
— Убий його, Семмі! — гаркнув Старий.
Я відпалив Барнсу ноги, і його тулуб впав на підлогу. То був невдалий постріл, бо я цілив йому в живіт.
Швидко підступивши до нього, я вибив ногою пістолет, який він і досі стискав своїми пальцями. Я хотів вчинити «акт милосердя», бо, хоча пропалена таким чином людина і помирає, але не одразу. Та Старий зупинив мене.
— Не чіпай його! — різко кинув він. — Мері, відійди!
Ми підкорилися його наказу. Старий обережно підійшов до тіла, наче кіт, що роздивляється невідомий предмет. Барнс, булькочучи, зітхнув і затих — помер від больового шоку. Крові від палючого пострілу небагато, точніше, не дуже багато. Старий оглянув труп і легенько поштрикав його ціпком.
— Начальнику, — звернувся я до нього, — може, пора вшиватися?
— Нам тут так само безпечно, як і будь-де, — відказав він, не повертаючи голови. — Можливо, навіть безпечніше. Бо вся будівля ними просто кишить.
— Ким кишить?
— Звідки мені знати? Кишить такими, як він. — Старий кивнув на труп Барнса. — Треба з’ясувати, хто вони такі.
Мері приглушено сплакнула, і то була перша щира й суто жіноча реакція, яку я від неї дочекався.
— Погляньте, він і досі дихає! — скрикнула вона.
Тіло лежало долілиць; куртка на спині то піднімалася, то опускалася. Старий перевів на нього погляд і потицяв у нього ціпком.
— Семмі, а йди-но сюди.