— Де ми? — сонно спитала Мері.
— Біля моєї хатини в горах, — відповів я.
— А я й не знала, що ти маєш хатину в горах. Думала, що ми їдемо до моєї квартири.
— Ага — щоб я ризикував потрапити у твої ведмежі капкани? Втім, ця хижка не моя, вона — наша.
Мері знову поцілувала мене, і я «пустив козла» при посадці. Вона вислизнула з машини поперед мене, поки я вимикав панель приладів. Я вистрибнув слідком за Мері й побачив, що вона стоїть, захоплено витріщаючись на мою хижку.
— Як же тут гарно, любий!
— Так, нема нічого кращого за гори Адірондак, — погодився я. Сонце висіло низько на заході, а в повітрі висіла легенька імла, створюючи чудесний глибокий стереоефект, який траплявся лише тут. — Я навмисне вибрав цю місцину через навколишню панораму.
Мері озирнулася довкола і сказала:
— Так, але я мала на увазі не це, а твою хатинку. Ходімо всередину просто зараз.
—Ходімо, — погодився я. — Але це — звичайнісінька хата.
Саме такою вона завжди й була — навіть без басейну всередині. Я зробив її такою навмисне, щоб, приїжджаючи сюди, не відчувати, що притягнув із собою все місто. Каркас являв собою звичайну конструкцію зі сталі й скловолокна, але я ушляхетнив її штучними колодами, які можна було відрізнити від справжніх, лише поштрикавши їх ножем. Інтер’єр був так само невигадливим — велика світлиця зі справжнім дров’яним каміном, товстими килимами простих кольорів і великою кількістю низеньких опецькуватих крісел. Усі зручності забезпечувалися системою «Компакто спешіал», розташованою під фундаментом: кондиціонер повітря, блок живлення, радіаційна сигналізація, сервоприводи, тобто все, окрім морозильної камери та кухонного приладдя, було у підвалі — щоб очі не муляло. Прихованими були навіть стереоекрани, які ставали помітними лише під час використання. Все було зроблено заради максимального комфорту, щоб почуватися як у справжній дерев’яній хатині, але з водогоном та каналізацією.
— Як на мене, то це просто диво, — серйозно сказала Мері. — Мені не хотілося б жити у великому й примітному домі.
— Нас тепер двоє.
Я натиснув кнопку на пульті, і двері хатини розчинилися; Мері хутко вскочила всередину.
— Агов, ану, повернися! — заволав я.
Мері повернулася:
— Я щось зробила не так, Семе?
— Звісно, зробила. — Я притягнув її до себе, взяв на руки і переніс через поріг. Потім поцілував і поставив додолу. — Ось так. От тепер ти увійшла як належить до власного будинку.
Коли ми опинилися всередині, увімкнулося освітлення. Мері озирнулася довкола, потім повернулася до мене й обплела руками мою шию:
— О мій любий! Я нічого не бачу — у мене очі затуманені.
Мої теж були затуманені, тому ми взяли тайм-аут для взаємного лікування. А потім почали походжати довкола, торкаючись різних предметів.
— Знаєш, Семе, якби я планувала сама, то облаштувала б тут все точнісінько так само.
— Тут лише одна туалетна кімната, — вибачився я. — Нам доведеться трохи сутужно.
— Мені байдуже. Ба більше — я навіть рада: тепер я знаю, що ти не приводив сюди всіх своїх жінок.
— Яких жінок?
— Ти чудово знаєш яких. Якби ти планував цю хатину як криївку, то неодмінно збудував би й жіночий туалет.
— Надто багато ти знаєш!
Мері не відповіла і пішла на кухню. Я почув звідти її захоплений вереск.
— Ти чого? — спитав я, коли вона з’явилася на порозі.
— Ніколи не думала побачити справжню кухню в притулку холостяка.
— Я, до речі, досить добрий кухар. Тому мені знадобилася кухня, і я її купив.
— От і добре. Зараз я приготую тобі вечерю.
— Як знаєш — тепер це твоя кухня. А чому ти не хочеш помитися? Можеш перша скористатися душем, якщо хочеш. А завтра ми переглянемо каталог, і ти замовиш собі власну ванну кімнату. Нам доставлять її повітрям.
— Не треба поспішати, — сказала вона. — Йди мийся в душі. А я тим часом почну куховарити вечерю.
Тож я пішов у душ. Схоже, Мері не мала труднощів із системою керування на кухні, бо приблизно через п’ятнадцять хвилин, коли я, безтурботно насвистуючи, просякав теплою водою, почувся стук у двері душової кабіни. Поглянувши крізь напівпрозору стінку, я побачив силует Мері.
— Можна увійти? — гукнула вона.
— Аякже, заходь, — відповів я. — Тут багато місця.
Я відчинив двері і поглянув на неї. Вигляд вона мала дуже добрий. На якусь мить Мері завмерла, даючи мені оглянути її, і на її обличчі з’явився вираз милої соромливості, якого я ніколи не бачив раніше.