Я вдав, що страшенно здивований, і спитав:
— Мила, що з тобою? Ти, часом, не захворіла?
— Я? Ти про що? — отетеріло спитала вона.
— На тобі ніде не видно пістолета.
Мері захихикала і напустилася на мене.
— Ідіот! — верескнула вона і почала мене лоскотати.
Я ледве не заламав їй руку, але вона відповіла мені одним із найнебезпечніших прийомів дзюдо з усіх коли-небудь вигаданих в Японії. На моє щастя, я знав, як із цим прийомом боротися, і в результаті ми опинилися на долівці душа.
— Відпусти! — заволала Мері. — У мене ж все волосся вимокне.
— А яке це має значення? — спитав я, не рухаючись із місця.
Мені подобалося так лежати.
— Гадаю, що жодного, — ніжно відповіла Мері й поцілувала мене.
Я відпустив її, і ми сіли, потираючи свої забиті місця і хихикаючи. То був найкращий душ у моєму житті.
***
Ми з Мері втягнулися в домашнє життя так, наче були одружені років двадцять. Ні, не тому що наш медовий місяць був буденним (зовсім ні), не тому що не було ще тисяч обставин, які нам належало взнати одне про одного, а тому що ми вже знали одне про одного ті найвагоміші речі, які робили нас подружньою парою. Особливо це стосувалося Мері.
Ті дні, з одного боку, я пам’ятаю не надто чітко, але водночас у моїй свідомості закарбувалася кожна їхня секунда. Я перебував у веселому й трохи сум’ятному стані. Мій дядько Егберт досягав схожого ефекту за допомогою кухля кукурудзяного самогону, але ми з Мері навіть не вживали темпус, принаймні тоді. Я був щасливий; Я вже майже забув, що таке бути щасливим, і не усвідомлював, яким нещасливим я раніше був. Зацікавленим — інколи бував, так. Захопленим, веселим, збудженим — був, але не щасливим.
Телевізор ми не вмикали, книг не читали, за тим винятком, що Мері інколи читала вголос книжки про країну Оз, які я мав. То були безцінні артефакти, які лишилися мені від мого прадіда. Раніше Мері не бачила жодної з них. Вони не повертали нас назад до реального світу, а навпаки, виводили далі за його межі.
Наступного дня ми все ж таки сходили до села — мені хотілося показати людям Мері. Селяни гадають, що я письменник, і я заохочую таку думку, тому зупинився купити кілька трубок та конденсор для мого друкарського пристрою, а також рулон копіювальної стрічки, хоча я, звісно, нічого не збирався друкувати, принаймні цього разу. Я зав’язав розмову з власником крамниці про слимаків і програму «Оголена спина» — ясна річ, не виходячи за рамки свого «письменницького» іміджу. Виявилося, що тут трапилася фальшива тривога, і мешканця сусіднього міста застрелив радий постріляти поліцейський, за те що той з’явився в громадському місці в сорочці. Власник крамниці не приховував свого обурення. Я ж обережно припустив, що той неборак був сам винен, бо країна перебувала у воєнному стані.
Крамар похитав головою:
— Гадаю, ми не мали б жодного клопоту, якби кожен займався своїми справами. Господь створив людей не для того, щоб вони літали в космос. Нам треба здати всі наші космічні станції на металобрухт, і тоді все буде добре.
Я зазначив, що слимаки прилетіли сюди у своїх власних космічних кораблях, що це вони на нас напали, а не навпаки — і тут Мері подала мені попереджувальний знак: мовляв, надто багато балакаєш.
Крамар обперся долонями об прилавок і подався вперед ближче до мене:
— Ми не мали проблем до того, як почалися космічні подорожі, ви ж не будете цього заперечувати?
Я погодився.
— От бачите! — тріумфально сказав крамар.
Я замовк. Заперечувати було марно.
Після цього до села ми не ходили, нікого не бачили й ні з ким не розмовляли. Дорогою додому (а ми йшли пішки) ми проминули хатину Джона на прізвисько Цап, нашого місцевого відлюдника. Кажуть, що колись Джон розводив кіз — мушу сказати, що від нього справді смерділо козами. Він приглядав за моєю хижкою, і ми з повагою ставилися один до одного, а бачилися лише за нагальної необхідності й максимально коротко. Побачивши його, я помахав йому.
Він помахав у відповідь. Джон був одягнутий як зазвичай: плетена шапочка, блузка, шорти і сандалі. Я хотів розповісти йому, що неподалік застрелили чоловіка, який не виконував наказ про голу спину, але вирішив цього не робити. Джон був ідеальним анархістом, тому моя порада зробила б його ще впертішим. Натомість я склав долоні човником і гукнув йому:
— Пришліть до мене Пірата!
Він знову помахав, і ми пішли далі, не підходячи до нього ближче шістдесяти метрів, і це було правильно, якщо вітер дув із його боку.
— А хто такий Пірат, любий? — поцікавилася Мері.