Більше вона мені нічого не стала пояснювати, а я так і не здогадався. При ходьбі пістолет мав би брязкати, але він не брязкав. Невже вона сховала його.О, ні!
Щоби врятувати своє самолюбство, я навчив її кільком прийомам рукопашного бою. Порожні руки все одно корисніші за зброю — вони частіше рятують вам життя. Я не хочу сказати, що Мері була не надто сильною в рукопашному бою, — в кожній її руці та нозі крилася раптова смерть або тривала непритомність. Однак кожного разу, коли Мері програвала мені й падала, вона мала звичку розм’якати і цілувати мене. Якось, замість поцілувати їй спину, я струснув її й сказав, щоб вона ставилася до моєї науки серйозно. Але Мері, замість кинути придурюватися, так і продовжила лежати, обм’якнувши. А потім сказала голосом, нижчим на октаву:
— Любий, невже ти не розумієш, що рукопашні прийоми — це не моя зброя?
Я здогадувався, що вона мала на увазі дещо древніше й примітивніше. Так, вона справді могла битися як розлючена пантера, і я її за це поважав, але амазонкою вона не була. Істинна сила Мері крилася в інших талантах.
До речі, я дізнався від неї про те, як мене врятували від слимаків. Виявляється, Мері рискала містом цілими днями, розшукуючи мене. Попри те що їй це не вдавалося, вона точно описувала, як просувався процес взяття слимаками міста під свій контроль. Якби не її вміння помічати полонену людину, ми могли б марно втратити багато агентів, а я ніколи не зміг би спекатися свого володаря. Завдяки інформації, яку постачала Мері, Старий скоригував свої плани й зосередив зусилля на в’їздах і виїздах із міста. Отак мене й врятували, хоча, мабуть, вистежували не мене конкретно... принаймні я схильний був так вважати.
А може, й шукали конкретно мене, хтозна. З того, що розповіла мені Мері, я дійшов висновку, що Старий та вона працювали безперервно й цілодобово, змінюючи одне одного і стежачи за головними пусковими платформами міста, після того як виявилося, що в місті функціонує єдина центральна точка поширення паразитів. Втім, можливо, моє припущення є хибним: Старий не став би нехтувати своєю основною роботою заради пошуків одного агента. Напевне, я неправильно зрозумів те, що сказала мені Мері.
Але можливості дізнатися більше на цю тему я не мав — Мері не любила заглиблюватися в минуле. Якось я спитав, чому Старий звільнив її від обов’язків президентської охоронниці.
— Я перестала бути корисною на тій роботі, — пояснила вона.
І я не став допитуватися. Мері знала, що колись я все одно довідаюся про причину: слимаки провідали про секс і про стать, тому вона стала некорисною як детектор чоловіків, захоплених слимаками. Але тоді я цього не знав, а для неї ця тема була, як нікому іншому, огидною і тому не вартою розмови. Мері вдавалося не забивати собі голову проблемами.
І це виходило в неї настільки добре, що я майже забув під час відпочинку від зовнішнього світу, яка страшна небезпека загрожувала цьому світу.
Мері не хотіла говорити про себе, але дозволяла говорити про себе мені. У міру того, як я ставав розслабленішим і щасливішим, я спробував пояснити, що мене гризло все моє життя. Я розповів їй, як звільнився зі служби і безцільно огинався, але потім проковтнув свою гордість і пішов працювати на Старого.
— Я — мирний хлопець, — сказав я Мері, — але зі мною щось не так. Старий — єдиний, кому вдалося підпорядкувати мене, але все одно я з ним сперечаюся. Чому, Мері? Що зі мною не так?
Моя голова лежала у неї на колінах; Мері нахилилася й поцілувала мене.
— Господи, хлопче, а то ти не знаєш! Насправді з тобою все гаразд. Усе це через те, що тобі довелося пережити.
— Але ж я завжди був таким — і донині.
— Так, з дитинства й донині. Матір померла рано й у тебе лишився зарозуміло-геніальний батько. Тобі діставалося стільки запотиличників, що ти виріс невпевненим у собі.
Її слова так мене вразили, що я скочив на ноги.
— Я? Невпевнений у собі? Та я — найвойовничіший півень у дворі!
— Так. Принаймні був колись. Але скоро все покращиться. — І, скориставшись тим, що я встав, Мері підвелася сама і сказала: — Ходімо подивимося, як сідає сонце.
— Як сідає сонце? Та ми ж, начебто, щойно поснідали?
Але виявилося, що вона мала рацію, а я помилявся, таке траплялося часто.
Непорозуміння з часом доби рвучко повернуло мене до реальності.
— Мері, скільки ми вже тут пробули? Який сьогодні день?
— А яка різниця?
— Велика різниця, чорт забирай. Я певен, що вже пройшло більше тижня. Невдовзі наші телефони заверещать, і це означатиме, що нам пора повертатися до білячого колеса.