Я підійшов.
— Зніми з нього куртку, — продовжив він. — Рукавички вдягни. І будь обережний.
— Він що — замінований?
— Замовкни. І будь обережний.
Не знаю, що він хотів, аби я знайшов, але, напевне, Старий мав на думці якусь здогадку, котра була недалеко від істини. Схоже, десь у закапелках його мозку містився вбудований інтегратор, здатний робити логічні висновки з мінімуму фактів, так само як музейний працівник реконструює викопну тварину лише за єдиною кісткою, яка від нього збереглася.
Я не став із ним сперечатися і вдягнув рукавички — спеціальні рукавички для агентів. У них можна було безпечно занурити руку в киплячу кислоту, а намацавши в темряві монету, визначити, де у неї орел чи решка. Тож вдягнувши рукавички, я взявся перевертати тіло, щоби роздягнути його.
Його спина й досі якось неприродно піднімалася й опускалася, і це мені не сподобалося. Я притиснув руку поміж лопаток.
Людська спина — це кості та м’язи. А ця була м’якою, мов желе, і якоюсь хвилястою на дотик. Я швидко відсмикнув руку.
Не кажучи ні слова, Мері подала мені чималенькі ножиці зі столу Барнса. Я взяв їх, розрізав куртку і зняв її. Потім відклав її вбік, і ми всі поглянули на спину. Під курткою тіло було вдягнене в легку, майже прозору футболку. А між футболкою та шкірою, від шиї і до половини спини було щось зовсім не схоже на плоть. Кілька сантиметрів завтовшки, оте щось надавало трупові круглоплечий і злегка горбатий вигляд.
І воно пульсувало, наче медуза.
Поки я спостерігав, воно зісковзнуло зі спини подалі від нас. Я простягнув руку, щоб стягнути футболку й добратися до істоти, але Старий відбив мою руку своїм ціпком.
— Що будемо робити? — спитав я його, потираючи кісточки пальців.
Старий не відповів. Засунувши кінчик ціпка знизу під футболку, він потягнув її до шиї трупа. І ми побачили оте.
Сірувате, злегка прозоре, пронизане всередині якоюсь темнішою структурою і безформне, створіння нагадало мені величезний згусток жаб’ячої ікри. Воно було явно живе, бо пульсувало, тремтіло й рухалося перетоком. Поки ми на нього дивилися, воно перетекло у простір між рукою та грудьми Барнса і зупинилося там, не в змозі було рухатися далі.
— От бідолаха, — стиха промовив Старий.
— Хто бідолаха? Оце?
— Та ні, Барнс. Нагадай мені поклопотатися, щоб його нагородили медаллю «Пурпурове серце», коли все це скінчиться. Якщо воно коли-небудь скінчиться взагалі.
Старий випрямився і почав ходити кімнатою туди-сюди, неначе геть забувши про бридке сіре жахіття, що вмостилося під передпліччям Барнса.
Я злегка відсахнувся, тримаючи пістолет напоготові. Істота не могла рухатися швидко; вона також явно не могла літати, але я не знав, на що вона здатна, і тому вирішив не ризикувати. Мері підійшла ближче і притиснулася до мене плечем. Я обійняв її вільною рукою.
На бічному столі купчився безладний стос бляшанок, схожих на ті, в яких зберігають стереоплівки. Старий узяв найбільшу бляшанку, висипав котушки додолу й підійшов із нею до нас:
— Гадаю, оця підійде.
Він поставив бляшанку на підлогу та почав штрикати істоту ціпком, намагаючись загнати її всередину.
Але натомість потвора спливла ще нижче і майже повністю сховалася під трупом. Вільною рукою я схопив те, що лишилося від Барнса, і відтягнув убік. Істота якусь мить трималася за тулуб, але потім плюхнулася на підлогу. Після цього, виконуючи вказівки нашого дорогого дядечка Чарлі, ми з Мері встановили нашу зброю на мінімум потужності й почали смалити підлогу біля потвори, щоби змусити її заповзти у бляшанку. Нарешті ми загнали її всередину, де вона заледве помістилась, і я захлопнув кришку.
Старий засунув банку під пахву:
— Рушаймо, любі мої.
Виходячи, він став у напіввідчинених дверях, нарочито гукнув Барнсу «До побачення!», а потім, зупинившись біля столу його секретарки, сказав:
— Я завтра знову навідаюся до містера Барнса. Ні, без попереднього призначення. Я спершу вам зателефоную.
І ми неквапливо пішли. Старий ніс під рукою бляшанку з потворою, а я нашорошував вуха — чи не загудуть сигнали тривоги. Мері вдавала із себе дурепу і безперервно про щось теревенила сама із собою. Старий навіть зупинився у фоє, купив сигару і, приязно буркочучи, спитав дорогу.
Коли ми повсідалися в авто, він став указувати куди їхати, і застеріг, щоб я сильно не гнав. Його вказівки привели нас до гаража. Старий покликав директора й сказав йому:
— Містеру Малону потрібен оцей автомобіль. Негайно.
То був пароль, яким я інколи користувався й сам, тільки замість «містера Малона» був «містер Шеффілд», який також терміново потребував авто. Це означало, що летючий автомобіль припинить своє існування хвилин за двадцять, перетворившись на купу безликих автозапчастин у сервісних контейнерах.