— Так, моя рідненька, це був не сон. Але все в нормі — я вбив його.
— Ти вбив його? А ти впевнений, що воно мертве?
— Абсолютно.
В хаті й досі смерділо здохлим паразитом.
— Ходи сюди, Семе, обійми мене.
— В тебе заболять плечі.
— Обійми мене!
І я обійняв її, намагаючись не торкатися опіків, хоча, здавалося, їй було байдуже. Невдовзі її тремтіння вгамувалося, а потім і зовсім припинилося.
— Вибач мене, милий, я всього лише слабка жінка.
— Бачила б ти, у якому стані був я, коли мене визволили з полону паразитів!
— Бачила. А тепер розкажи мені, що трапилося, — я мушу знати. Останнє, що я пам’ятаю, це коли ти нахилив мене над каміном.
— Послухай, Мері, я не міг інакше, я мусив це зробити, бо не міг відчепити його від тебе!
Тепер вже вона обняла мене за плечі і стала заспокоювати:
— Знаю, коханий, знаю. І дякую тобі, що ти це зробив. Я вдячна тобі всією душею. Ти знову врятував мені життя.
Ми трохи поплакали, а потім я вишмаркався і продовжив:
— Ти не відгукнулася, коли я тебе покликав, тож я пішов у світлицю — а там вже була ти.
— Я пам’ятаю, любий, бо я боролося щосили!
Я здивовано витріщився на неї:
— Знаю, бо ти прагнула піти. Але ж як тобі це вдавалося? Бо коли слимак оволодіває тобою, це кінець. Боротися з ним неможливо.
— Так, я програла, але намагалася боротися.
Відповіді на цю таємницю не було. Якимось чином Мері вдалося сконцентрувати свою волю й певний час протистояти волі паразита, але ж це було неможливо. Я знав це з власного досвіду. Так, слимак здолав її, але я зрозумів, що одружився на людині сильнішій і витривалішій, ніж я сам, попри всі принадні вигини її тіла та абсолютну жіночність.
У моїй голові промайнула смутна здогадка, що якби вона не змогла протистояти слимакові хоча б трошечки, то мені, можливо, не вдалося б вбити його, бо мене стримувало те, що я міг при цьому вбити й Мері.
— Треба було взяти із собою ліхтар, — продовжила вона, — але я ніколи не думала, що мені слід було остерігатися і тут, біля твоєї хатини. — (Я кивнув: тут було затишно й безпечно, як у ліжку під ковдрою, або в обіймах коханої людини). — Пірат відразу підійшов до мене. Я простягнула руку й погладила його — і раптом помітила цю тварюку. Але було вже запізно. — Мері сіла в ліжку й обперлася на лікоть. — А де котик, Семе? З ним усе гаразд? Поклич його сюди.
Тож мені довелося розповісти їй про Пірата. Мері вислухала мене із застиглим обличчям, кивнула і більше нічого не питала. Змінивши тему, я сказав:
— Раз ти вже прокинулася, то піду приготую тобі сніданок.
— Не ходи! — вигукнула Мері. Я зупинився.
— Не йди з моїх очей, — наполягла вона. — Ні з якої причини. Зараз я встану й приготую сніданок сама.
— Не мороч голову. Залишайся в ліжку і будь слухняною дівчинкою.
— Підійди сюди й зніми рукавички. Я хочу поглянути на твої руки.
Але я їх не зняв — від однієї думки про це мені стало зле: знеболююче вже припинило свою дію.
Мері кивнула й сказала похмуро:
— Я так і думала. Ти обгорів гірше, ніж я.
Тож Мері приготувала сніданок. Вона взялася їсти, а мені не було потрібно нічого, окрім чашечки кави. Я наполіг, щоб і вона багато пила, бо великі опіки — це не жарт. Невдовзі Мері відсунула тарілку, поглянула на мене і мовила:
— Любий, я не жалкую про те, що сталося. Тепер я все добре знаю. Ми з тобою обидва побували в полоні.
Я легенько кивнув, добре розуміючи, що вона мала на увазі. Ділитися щастям — цього замало.
Мері підвелася й сказала:
— А тепер ми мусимо йти.
— Так, — погодився я. — Мусимо йти. Я хочу показати тебе лікарю якомога швидше.
— Я не про це хотіла сказати.
— Знаю, що не про це.
Потреби обговорювати тему глибше не було: ми обоє знали, що музика скінчилася, і настав час повертатися до роботи. Старий шкарбан, в якому ми сюди прилетіли, і досі стояв на посадковому майданчику, накопичуючи штрафи за несплату стоянки. Лише три хвилини пішло на те, щоби спалити тарілки, вимкнути все, окрім перманентних мереж, і приготуватися. Я довго не міг знайти свої туфлі, поки Мері не пригадала, куди я їх поставив.
Автомобілем керувала Мері, бо в мене боліли руки. Коли ми злетіли, вона повернулася до мене й сказала:
— Летімо одразу до Відділу. Там нас підлікують, і ми дізнаємося про те, що відбувається, — ти не проти? Як, до речі, твої руки? Дуже болять?
— Не проти.
Мої руки боліли, але за наступну годину нічого гіршого з ними все одно не трапиться. Мені хотілося якомога швидше дізнатися про ситуацію і повернутися до роботи. Я попросив Мері увімкнути аудіопристрій з екраном: зараз мені хотілося спіймати хоч якусь із програм новин так сильно, як раніше хотілося від них втекти. Але устаткування зв’язку було таке ж допотопне, як і сам автомобіль: ми навіть аудіосигнал упіймати не змогли. На щастя, контури дистанційного контролю й досі працювали добре, інакше Мері довелося б продиратися крізь транспортний потік вручну.