Але більшість із того, що вони робили, викликає огиду, і тут дозвольте мені не вдаватися в подробиці. Я — один із небагатьох, кому доводилося бачити детальні відео-транскрипції подібних речей, призначені для впертих і тупуватих мешканців бурштинової зони. Я бачив їх професійним оком. Уряд відслідковував всі стереотрансляції з червоної зони, але ці детальні транскрипції вилучалися цензурою згідно із «Законом Комстока» про «непристойність», прийнятим іще 1873 року — черговий приклад політики «матуся знає краще», хоча саме в цьому конкретному випадку «матуся» справді знала краще. Сподіваюся, що Мері під час звіту не довелося бачити подібні речі, а якщо вона й бачила, то все одно не скаже.
Втім, може, «матуся» й не «знала краще». Якщо й існувала ще якась обставина, здатна посилити бажання тих людей, які залишалися вільними, знищити мерзенних слимаків, то нею, напевне, мала б стати «розважальна» програма, яку передавали станції з червоної зони. Пригадую боксерський поєдинок, трансльований із Меморіального центру імені Вілла Роджерса у Форт-Ворті, хоча, радше його слід було назвати борецьким поєдинком. У всякому разі там був ринг, рефері та двоє супротивників. Там навіть враховувалися «фоли», тобто дії, які могли завдати шкоди менеджерам опонентів, себто їхнім «вершникам»-слимакам.
Все інше «фолом» не вважалося, абсолютно все! То був поєдинок чоловіка із жінкою, обидва були дебелі й хрипкоголосі. Жінка примудрилася вибити противнику око в першому ж клінчі, але йому вдалося зламати їй ліве зап’ястя, тому матч продовжився на більш-менш рівних умовах. Він закінчився лише тоді, коли один з опонентів втратив стільки крові, що ляльковод вже не міг змусити свого раба рухатися. Жінка програла двобій — і, скоріш за все, померла, бо її ліва грудь була майже відірвана. Вона так стікала кров’ю, що лише термінове хірургічне втручання з переливанням крові могло її врятувати. Але допомоги вона не отримала. Наприкінці матчу слимаків пересадили на нових носіїв, а ледь живих супротивників потягнули з рингу.
Але раб протримався трохи довше за рабиню, хоч яким би подряпаним та покусаним він не був. Матч він завершив фінальним актом тріумфу над суперницею, котрий, як я невдовзі дізнався, вже встиг стати традиційним. Схоже, він мав стати сигналом для видовища типу «Гарцюють всі!» — оргії, у порівнянні з якою відьомський шабаш видався би безневинним гуртком із вишивання.
Крім того, слимаки відкрили для себе секс, так-так!
Була ще одна річ, яку я бачив на цій та інших стрічках, і була вона настільки огидною, настільки мерзенною, що я сумніваюся, чи варто про неї розповідати, хоча відчуваю, що все ж мушу розказати, — там і сям серед рабів траплялися чоловіки й жінки, люди (якщо їх можна так назвати) без слимаків... найманці й ренегати.
Я ненавиджу слимаків, але, поставлений перед вибором, я краще вбив би отакого зрадника, аніж слимака. Наші предки вважали, що деякі люди охоче підуть на угоду з дияволом, і вони частково мали рацію: існують люди, які будуть йому прислужувати, якщо така нагода з’явиться.
Дехто відмовляється вірити, що будь-яка людина може стати відступником; ті ж, хто не вірять, просто не бачили відеоряду, вилученого цензурою. Тут помилки просто не могло бути: як всім відомо, коли маскарад став слимакам непотрібен, носіння одежі в червоній зоні було заборонено навіть іще жорсткіше, аніж у зеленій зоні у відповідності до програми «Сонячна засмага» — це треба було бачити. В тій жахливій трансляції з Форт-Ворта, яку я стисло описав вище, рефері був ренегатом. Він часто потрапляв у камеру, і я встиг його добре роздивитися. Я знав його в обличчя — то був відомий спортсмен-аматор, «шляхетний» рефері. Я не буду називати його на ім’я, і не тому, щоб його захистити, а щоб захистити себе. Згодом я його вбив.
***
Ми втрачали позиції на всіх фронтах — про це я дізнався ще до того, як мені закінчили лікувати руки. Наразі ми вели лише стримувальні дії, які були ефективними лише в плані зупинки поширення зарази, та й то не на сто відсотків. Для того щоб боротися зі слимаками напряму, треба було боротися зі своїми людьми, бомбити власні міста і при цьому не мати впевненості, що всі паразити будуть знищені. Що нам треба було, так це якась селективна зброя, яка вбиватиме слимаків, але не завдаватиме шкоди людям. Або хоча б така, що принаймні буде знерухомлювати титанців або робити їх непритомними. Тільки таким чином ми змогли б врятувати своїх земляків. Такої зброї ми не мали, хоча науковці працювали над цією проблемою день і ніч — від комічних Макільвейна та Варгаса і до найскромнішого лаборанта в Національному бюро стандартів. Ідеальним у цьому плані міг би стати «сонний» газ, але добре, що такого газу ми не мали перед вторгненням, інакше слимаки неодмінно використали б його проти нас — це був двосічний меч. Не слід забувати, що на той момент слимаки мали у своєму розпорядженні такий самий, а може, й більший військовий потенціал, ніж Сполучені Штати.