Утворилася патова ситуація, причому час грав на руку нашим ворогам. Знаходилися бовдури, які пропонували знищити водневими бомбами міста в долині Міссісіпі, і це було все одно що відрізати голову, рятуючи людину від рака нижньої губи. Але їх урівноважували такі ж самі бовдури з іншого боку, які ніколи не бачили слимаків, не вірили в слимаків, а вірили в те, що увесь цей гармидер являв собою порушення прав кожного штату. А режим «Сонячна засмага» являв собою ніщо інше, як тиранічну вашингтонську змову. Бовдурів другого типу щодня ставало дедалі менше, і не тому, що вони ставали розумнішими, а тому, що добровольців, охочих тиснути на спусковий гачок, було вельми багато.
Втім, існував також і третій тип — телепень із «гнучким інтелектом», «розважливий індивід» із тирсою замість мозку, який виступав за переговори, гадаючи, що з титанцями можна домовитися. Одна група таких телепнів із фракції опозиційної партії в Конгресі навіть здійснила спробу таких переговорів. В обхід Державного департаменту вони зв’язалися через бурштинову зону з губернатором Міссурі, і той дав їм гарантії безпеки та дипломатичної недоторканості — то були «гарантії» від титанця, але ці йолопи все одно погодилися на них, подалися до Міссурі й більше не повернулися. Вони слали повідомлення, я бачив одне з них — то було добре продуманий заохочувальний спіч типу «стрибай, вода тепла!».
Цікаво, чи укладають бички угоди з пакувальниками м’яса?
***
Північна Америка і досі залишалася єдиним відомим центром інфекції. Все, що зробила ООН, перш ніж тимчасово перебратися до Женеви, — це передала в наше розпорядження космічні станції. Про агресію однієї країни проти іншої не йшлося, стверджувалося навіть, що слимаки (якщо вони справді існували) фактично являли собою різновид епідемічного захворювання, а не потенційну причину війни, тому Рада безпеки воліла цією проблемою не займатися. При двадцяти трьох країнах, що утрималися, Рада проголосувала за те, щоб означити ситуацію, що склалася, як «громадський безлад», і закликала кожну країну-члена ООН надати посильну допомогу легітимним урядам Сполучених Штатів, Мексики й Канади.
«Посильна допомога» була поняттям суто академічним, бо ми й самі не знали, яка допомога нам потрібна.
Тож тривала повзуча війна, тиха війна, де битви програвалися ще до того, як ми дізнавалися про їхній початок. Після катастрофічної поразки операції «Контрудар», неядерна зброя практично не застосовувалася, за винятком поліцейської операції в бурштиновій зоні, котра була тепер подвійною нічийною землею з обох боків червоної зони — від непролазних канадських лісів і до мексиканських пустель. Вдень бурштинова зона була майже позбавлена будь-яких форм життя, більших за пташок та мишей, окрім наших патрульних груп. Вночі туди проникали розвідники, а звідти — собаки, і, можливо, якісь інші істоти.
В той час коли ми з Мері повернулися, протягом усієї війни була застосована лише одна атомна бомба — конкретно проти летючої тарілки, яка приземлилася біля Сан-Франциско південніше міста Берлінгейм. Її знищення відбулося у відповідності з доктриною, але сама доктрина вже встигла потрапити під вогонь критики: казали, що ту тарілку слід було захопити для дослідження, якщо ми хочемо дізнатися про наших ворогів достатньо для того, щоб успішно з ними воювати. Мої симпатії були на боці тих, хто хотів спершу стріляти, а потім вже проводити досліди.
На той час коли доза темпусу майже розвіялася, в моїй голові вже склалася картина Сполучених Штатів у такому вигляді, що я й уявити собі не міг навіть тоді, коли перебував у «переповненому» Канзас-Сіті: це була країна, охоплена Великим Жахом, яка переживала терор. Друг міг встрелити друга, а дружина донести на чоловіка. Чутки про титанців могли миттю зібрати на вулиці юрбу, яка волала суду за законами доброго дідуся Лінча. Відповіддю на тихий стук серед ночі міг стати постріл крізь двері, а не приязне «Хто там?». Добропорядні люди сиділи вдома, вночі на вулиці виходили пси та інші істоти.