— А як же, в біса, можна проникнути до червоної зони зараз? — спитав я. — Може, почепити на спину макет слимака? Та вони ж спіймають мене на першому ж прямому спілкуванні. Або ще раніше.
— Не здавайся завчасно. Четверо агентів туди вже вирушили.
— І повернулися?
— Та ні, ще ні. В тім-то й річ.
— І ти хочеш, щоб я став п’ятим? Вирішив, що я не відробляю свою зарплатню, еге ж?
— Як на мене, то ці агенти використовували хибну тактику...
— Ще б пак!
— Увесь трюк полягає в тім, що їх треба переконати, наче ти відступник. Второпав?
Ця думка була настільки приголомшливою, що я не відразу відповів.
Нарешті я роздратовано вибухнув:
— А чом би не розпочати з найлегшого? Чом би мені на деякий час не стати, скажімо, панамським сутенером? Або попрактикуватися із сокирою, щоб людей убивати? Треба ж налаштуватися на певний стан душі, чи не так?
— Охолонь, — кинув Старий. — Не перебільшуй.
— А я й не перебільшую!
—Але ж тобі цілком до снаги провернути такий трюк. Ти значно більше знаєш про слимаків та про їхні звички, аніж будь-який інший наш агент. Відпочинь і почекай, допоки не загояться руки. А може, краще нам скинути тебе десь під Москвою, щоб ти зміг усе побачити на власні очі? Подумай. І не поспішай дратуватися й комизитися.
— Дякую, дуже дякую, — кинув я і сказав, змінюючи тему: — А що ти запланував для Мері?
— Краще б ти про свою роботу думав.
— Я — її чоловік.
— Звісно.
— Заради всього святого, це все, що ти маєш сказати?! Навіть не хочеш побажати мені всього найкращого?
— Хоч як це не дивно, — повільно мовив Старий, — але ти вже отримав усе те найкраще, чого може бажати чоловік. Тож маєш моє благословення, чого б воно не вартувало.
— Ага... Що ж, дуже вдячний.
Інколи буває, що до мене не зразу доходить, але мене виправдовує те, що в моїй голові крутилося надто багато думок, — аж до тої миті, коли я збагнув, що Старий міг прямо стосуватися відпустки Мері, бо її відпустка так доречно співпала з моєю.
— Послухай, татку.
— Кажи.
Вже вдруге за місяць я назвав його так, і це, схоже, дещо збило його з пантелику.
— Ти весь час хотів, аби ми з Мері одружилися. Ти навмисне це запланував, чи не так?
— Що? Не сміши мене. Я вірю у свободу волі, синку, і у право вільного вибору.
— Особливо коли цей вибір тебе влаштовує.
— Послухай-но, ми вже колись про це говорили.
— Знаю, що говорили. Проте мені не пристало сердитися на тебе через це. Просто я почуваюся, мов елітний жеребець, якого завели до стайні з кобилкою. Навіщо ти це зробив? Не думаю, що ти розчулився через «велике кохання» й подібні дурниці, я ж тебе добре знаю.
— Кажу тобі, я нічого не робив навмисне. А щодо мого схвалення. ну людство ж має забезпечувати своє подальше існування, як кажуть мудрі люди. Якщо цього не буде, то все, що ми робимо, не має сенсу, навіть оця війна.
— Он воно як. Ти ладен послати двох агентів у відпустку в розпал битви, щоб вони народили тобі онука? — кинув я. І додав, швидко все підрахувавши: — Присягаюся, що ти ще й логарифмічною лінійкою скористався.
Старий почервонів:
— Поняття не маю, про що ти кажеш. Вам обом належала відпустка, все решта — це просто випадковий збіг обставин, і не більше.
— Так я й подумав! У тебе випадкових збігів не буває. Але бог із ним; я — добровільна жертва. А тепер про роботу: дай мені трохи більше часу на роздуми, якщо справді хочеш, аби я скористався своїм власним методом. А тим часом я піду до косметиків — нехай мені гумове вухо причеплять.
***
Вухо мені тоді не причепили, бо, підходячи до косметичного офісу, я побачив, як звідти вийшла Мері. Я не плекав великих сподівань щодо можливостей косметиків, але те, що я побачив, мене просто ошелешило.
— Люба моя, вони тебе відремонтували!
Мері повільно обернулася кругом, щоб я зміг придивитися.
— Якісна робота, як тобі?
То була реально якісна робота. Було навіть непомітно, що її волосся обгоріло. Окрім того, марафет, який косметики навели на вкритих тимчасовою шкірою плечах, мав надзвичайно переконливий вигляд, проте я на це й розраховував. Але волосся просто мене ошелешило. Я легенько торкнувся його і придивився до лінії волосся з лівого боку.
— Таке враження, що вони видалили його геть усе й наростили нове.
— Ні, вони просто підрівняли його.
— Тепер знову маєш свою улюблену схованку для пістолетів.
— Отаку? — спитала, посміхнувшись, Мері.
Вона поправила лівою рукою свої кучері — і раптом у кожній її руці з’явилося по пістолету. І знову я не здогадався, звідки взявся другий.